Немезида - Агата Крісті

У міс Марпл був вираз сумніву на обличчі. Їй було складно побачити себе в тій ролі, яку тепер намагалася накинути їй Черрі. Невже вона колись і справді… Вона зупинила плин своєї думки, міркуючи, пригадуючи різні моменти зі свого життя — атож, вона й справді була неабияк роздратована тоді, коли її розгнівала міс Слон, тобто міс Кінь. (Це справді дуже погано, що вона почала отак забувати прізвища.) Але її роздратування знайшло тоді вихід у більш або менш іронічних репліках. Тигриці начебто до іронії не вдаються. Немає нічого іронічного в тигриці. Вона стрибає. Вона рикає. Вона розриває свою жертву зубами та пазурами.

— Не думаю, щоб я коли-небудь поводилася в такий спосіб, — сказала собі міс Марпл.

Гуляючи того вечора в саду й переживаючи звичне роздратування, що наростало в ній під час таких прогулянок, міс Марпл повернулася до роздумів на цю тему. Можливо, їх спричинила клумба з ротиками, коли вона скинула на неї поглядом. Скільки разів вона казала Джорджеві, що віддає перевагу зеленаво-жовтому кольору й терпіти не може цього яскраво-червоного, який садівники чомусь так сильно полюбляли.

— Зеленаво-жовтий, — сказала міс Марпл уголос.

Якась жінка по той бік паркану, де був провулок, у якому стояв будинок міс Марпл, обернула голову й запитала:

— Пробачте, ви щось сказали?

— Боюся, я розмовляю сама із собою, — відповіла міс Марпл, обернувшись, щоб поглянути через паркан.

Цю жінку вона бачила вперше, хоча знала майже всіх людей, що жили в Сент-Мері-Мід. Знала їх принаймні на вигляд, навіть якщо не була знайома з ними особисто. Жінка була кремезна, у досить заношеній спідниці з грубого твіду й у міцних селянських черевиках. На ній був светр смарагдового кольору та плетений вовняний шарф.

— Мабуть, це природно в моєму віці, — додала міс Марпл.

— Гарний у вас сад, — сказала незнайома жінка.

— Не дуже гарний тепер, — сказала міс Марпл. — От коли я мала силу доглядати за ним сама…

— О, я розумію вас. Розумію, як ви себе почуваєте. Певно, ви найняли одного з тих підстаркуватих ледацюг — я могла б назвати їх ще й не так, — які запевняють, начебто знають, як треба доглядати сад. Іноді їм і справді щось відомо, але здебільшого вони нічогісінько в цьому не тямлять. Вони приходять, випивають кілька філіжанок чаю, потім повисмикують трохи бур’яну та й по всьому. Серед них є люди досить приємні, але в мене все одно на них терпіння не вистачає. Я сама дуже люблю працювати в саду.

— Ви мешкаєте тут? — запитала з певною цікавістю міс Марпл.

— Атож, у місіс Гастінґс. Думаю, вона розповідала мені про вас. Ви міс Марпл, чи не так?

— О, так.

— Я, власне, допомагаю місіс Гастінґс у саду. Моє прізвище — Бартлет, до речі. Міс Бартлет. Власне, роботи в мене тут небагато. Здебільшого доводиться доглядати однорічні рослини й усе таке. Нічого, у що можна було б із приємністю устромити зуби. — Вона роззявила рота й показала зуби, кажучи ці слова. — Звісно, доводиться виконувати й усіляку дрібну роботу. Ходити по крамницях і все таке. У кожному разі, якщо у вас виникне потреба, то я змогла б приділити годину або дві й вам. Думаю, від мене ви мали б більше користі, аніж від будь-якого ледацюги, що, можливо, працює у вас тепер.

— Я, власне, не заперечую, — сказала міс Марпл. — Проте я віддаю перевагу квітам. Городина мало мене цікавить.

— А я більше працюю з городиною в місіс Гастінґс. Нудно, але треба. Та мені вже час.

Вона окинула міс Марпл поглядом із голови до ніг, ніби хотіла добре запам’ятати її, потім весело кивнула головою й подалася геть.

Місіс Гастінґс? Міс Марпл не змогла пригадати ім'я нехай там якої місіс Гастінґс. Безперечно, що серед її давніх подруг місіс Гастінґс не було. І серед аматорів садівництва вона такої не знала. Мабуть, вона мешкає в якомусь із нових будинків, нещодавно споруджених у кінці Гібралтар-роуд. Протягом останнього року там оселилося кілька нових родин. Міс Марпл зітхнула, знову скинула невдоволеним поглядом на ротики, побачила кілька бур’янин, які їй дуже захотілося вирвати, один або два зайві пагінчики, які вона залюбки обрізала б садовими ножицями й нарешті, зітхнувши й мужньо подолавши всі спокуси, вийшла в провулок, обійшла навкруг своєї садиби й повернулася в дім. Її думки знову перебігли до Рейфаєла. Вони були, він і вона, — як же пак називалася та книжка, яку так часто цитували, коли вона була молода? «Кораблі, що пропливають уночі». Ця фраза здалася їй дуже доречною, коли вона поновила її в пам’яті. Кораблі, що пропливають уночі… Саме вночі вона прибігла до нього, щоб попросити — ні, щоб вимагати — допомоги. Тоді вона сказала йому, що жодної хвилини втрачати не можна. І він погодився з нею й відразу ж виконав її прохання. Можливо, вона й справді була схожа в ті хвилини на тигрицю? Ні. Було б очевидною помилкою так думати. Адже вона відчувала тоді не гнів. Вона просто наполягала на чомусь такому, що вважала за необхідне зробити негайно. І він її зрозумів.

Бідолашний містер Рейфаєл. Той корабель, що проплив повз неї вночі, був цікавим кораблем. Отже, варто було тільки звикнути до його брутальності, і він міг здатися приємним чоловіком? Ні! Вона похитала головою. Містер Рейфаєл ніколи не міг здатися приємним чоловіком. Та годі вже, їй треба нарешті викинути Рейфаєла з голови.

Кораблі, що пропливають уночі й розмовляють між собою,

проминаючи один одного, лише сигналами здалеку та далекими голосами в темряві.

Вона, мабуть, більше ніколи про нього не думатиме. Можливо, тільки подивиться, чи в «Таймc» надрукують некролог. Але навряд. Він був не дуже відомою людиною, подумала вона. Він не був знаменитим. Аише дуже багатим. Звісно, про багатьох людей друкували некрологи в газетах лише тому, що вони були дуже багаті. Але їй здавалося, що багатство Рейфаєла було не такого типу. Він не відзначився у великій індустрії, не належав ні до фінансових геніїв, ні до відомих банкірів. Він просто спромігся в якийсь невідомий їй спосіб накопичити величезну суму грошей протягом свого життя.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

ПАРОЛЬ — «НЕМЕЗИДА»

I

Десь через тиждень