І прибуде суддя - Володимир Лис
«Хіба це важливо?» – подумав я і зрозумів, що мені просто неприємне це нагромадження тіл у переповненому вагоні, дратує задуха й мішанина запахів, яка робить повітря кисло-застояним. Доведеться терпіти (бо заснути навряд чи зможу) півгодини, а то й більше. Напевне, більше. Я зиркнув на годинник. Чверть по другій. Якраз час для сну. Тому такий безпробудно сопучий вагон. Наче ковальський міх, який не можна спинити. Дратувало і світло з перону, чомусь ніхто не здогадався опустити чорну завіску, що стирчала зверху вікна.
Я звівся на ноги й шарпнув її руками з обох боків.
– Даремно, – озвався сусід. – Пробували.
Тепер він розгойдувався, заклавши руки за шию, мовби хотів зрушити вагон із місця. І це безглузде розгойдування теж почало дратувати мене. Я підвівся і, мимоволі потягнувшись, аж хруснули кістки в плечах, пішов проходом. Вагон спав, лише в одному купе вовтузилася якась тітка, щось шукаючи у величезній полотняній валізі й стиха постогнуючи при цьому. Мабуть, сіла щойно, в Ковелі.
У відчиненому провідницькому купе нікого не було. Подушка, синя шерстяна ковдра, на подушці – розгорнута книжка. На ковдрі біля стіни барвистим метеликом примостився легенький ситцевий халатик, певне, щойно скинутий з пліч. І враз я пригадав свою розмову з провідницею, коли та прийшла збирати квитки. Виразні, кольору темної сливи очі чомусь стали наполоханими, коли я сказав, що я юрист, працюватиму в суді. Смішна вона, ця дівчина. Либонь, суддя для неї – щось високе й поважне.
Провідницю я побачив унизу на землі. Вона повернула голову на звук моїх кроків, і в тьмяному поблискуванні пристанційного ліхтаря, що синювато-жовтим оком байдуже позирав на вагон, раптом, здавалося, майнула тінь великого чорного птаха, так несподівано спохмурніло, ба навіть стало зляканим її обличчя. Наче я, з’явившись, направив на неї пістолет і зажадав змінити курс потяга.
– Не бійтеся, – сказав я, здивований такою реакцією на мою появу. – Гаманця мені не треба, вашого життя тим більше.
– Хто вас знає. – Вона ніби оговталася від несподіваного переляку.
– Не треба, не треба, – запевнив я. – Інакше хто мене висадить у Старій Вишні?
– Самі зійдете.
– Та я ж не знаю, коли ми її проїжджатимемо.
– Уже скоро. Хвилин сорок лишилося їхати.
Вагон шарпнуло. Раз, удруге. Зрештою потяг за третім разом зрушив із місця.
Провідниця стояла внизу, мов закам’яніла, і дивилася кудись уздовж потяга, який полишав її на пероні.
– Ви що, збираєтеся тут ночувати? – здивовано спитав я.
Лише тепер вона стрепенулася, мов підбитий птах, що все ж наважився злетіти, змахнула руками-крилами й побігла навздогін за потягом. Я простяг їй руку, міцно вхопив за тонкі холодні пальці, стиснув усю долоню і буквально втягнув до вагона.
– Що ж ви так? – докірливо промовив я. – Могли…
Я затнувся на півслові. Дівчина плакала, щосили намагаючись стримати глухе ридання.
– Що з вами?
Я розгублено тупцяв біля неї, не знаючи, що робити в цій ситуації. Раптом провідниця зойкнула, наче хтось невидимий взявся душити її, і припала мені до грудей, здригаючись усім тілом.
«Ну й халепа, – подумав я. – Істеричка вона чи що? А може, щось трапилося, доки я спав?»
Потяг уже мчав на всіх парах. До відчинених дверей залітав холодний вітер, такий холодний, наче літо за стінами потяга раптово змінилося на зиму чи принаймні осінь. А може, це тому так, що дівчина, котру я тепер тулив до себе й мимоволі гладив її плечі, аби хоч якось заспокоїти, була вся теж холодною, наче її щойно вийняли із заморозника.
Узагалі я не лізу по слово до кишені. Але тепер я чомусь не міг видобути жодного не те що слова – навіть звуку. Потяг тим часом проминув місто й вистукував свою монотонну пісню серед поля.
– Давайте зачинимо двері, – нарешті сказав я.
– Пробачте, – прошепотіла вона, відриваючись від мене, та так різко, ніби щойно усвідомила, що притулилася до чогось гидкого.
Вона мовчки зачинила двері, причому якось із острахом, чи то боялася випасти, чи остерігалася чиєїсь невидимої руки з-за дверей. Мовчки, не кажучи ні слова, пройшла всередину вагона.
Я ще трохи постояв, потім рушив і собі. Провідниця сиділа у своєму купе, коли я проходив повз прочинені двері.
– Пане суддя! – гукнула вона.
Мене відразу розсмішило таке звертання. Я став у дверях купе й пожартував, що, доки ми доїдемо до Старої Вишні, може, встигну її засудити, якщо є, звичайно, за що. Нехай лишень признається у своїх гріхах.
Вона сумно поглянула на мене і сказала:
– Не встигнете. Це було б дуже довго.
– Дуже довго – що?
– Розповідати.
І, так само дивлячись кудись убік, мов боялася зустрітися очима чи, швидше за все, соромилася невисохлих сліз, сказала чи то й звеліла:
– Ідіть ще подрімайте трохи. Ну йдіть, чого ж ви… Я розбуджу.
Я знизав плечима й рушив до свого місця. «Вона таки чомусь боїться мене», – подумав дорогою. Вагон так само важко дихав. Спав і мій старий сусід. Чи, може, вдавав, що спить. Я сів на лавку, притулився спиною до стіни й собі заплющив очі. Щось щемливе підкотилося мені до горла. Ще за якихось двадцять-тридцять хвилин я опинюся в Богом забутому містечкові. І ледь я подумав про це, відчув ще й інше: смертельно не хочеться туди приїздити, відбувати тих три роки за направленням.
Я побачив лице Валерії, в її чудових волошкових очах – здивування, біль і образа. Як вона чекала тих кількох слів, які я мав сказати…
Розтулив повіки. До біса згадки. Я вчинив щиро, між нами все перегоріло, і якби я сказав: «Хочу, щоб ти була моєю дружиною», – чи ще якісь близькі за змістом слова, вони були б першим реченням епілогу до нашого кохання і наших почуттів, а епілог, як відомо, довгим не буває, він мусить поставити крапку в будь-якому сюжеті. Лишалося хіба що одружитися, аби зостатися у Львові, аби просто зостатися, зачепитися, як казали в нас на курсі. Але піти на таке я був не здатен. Я відчував, що не здатен і на інше – приїхати й написати Валерії, що кохаю її чи ще щось. Наприклад, що мені там сумно, навіть якщо буде сумно, нудно чи ще якось
