І прибуде суддя - Володимир Лис
– Що, фальшивий квиток? – весело спитав пасажир.
– Ні, чому ж… Пробачте. Постіль брати не будете?
– Та вже якось так передрімаю. Довго їхати?
– Дві з половиною години, – повторила вголос провідниця цифру, яка причепилася, мов реп’ях. – Дрімайте, я вас розбуджу.
– Дякую.
– Будь ласка. Це моя робота, мій обов’язок.
– Які ми ввічливі, – сказав молодий чоловік.
– Насміхаєтесь? – Провідниця наважилась ще раз глянути на нього.
– Ну що ви… Дякую. Просто дякую.
Перш ніж піти далі, провідниця повагалася якусь мить. Спитати чи ні? Ну що їй до того, чому він їде до маленького містечка, загубленого серед поліських лісів? І все ж вона спитала:
– Ви у відрядження?
– У відрядження? – чомусь здивувався чоловік. – Ні, не у відрядження. На роботу. – І пожартував: – На постійну роботу! На трирічне заслання.
Із веселого, приязного тону провідниця зрозуміла: він аж ніяк не проти з нею порозмовляти. Вона, здається, навіть йому подобається. А чому б і ні? Адже вона теж не потвора, доволі симпатична, якщо вже бути відвертою, хлопці з депо липнуть поглядами, а Коля-бригадир каже…
Провідниця обірвала думку, що поволокла її невідомо куди, у темну безвість, і спитала:
– То ви за направленням?
– Авжеж, – веселості в його голосі навіть додалося. – Після університету. Перед вами бовдур, якого мали залишити у Львові, але не залишили. Навіть у Луцьку не зумів затриматися. Тепер їду в поліську Тьмутаракань. – Він тріпнув непокірним чубом. – Тож як повернетеся – передавайте привіт Львову. Ви ж зі Львова?
– Зі Львова?
– Даруйте? – Хлопець трохи знітився. – Я гадав – бригада львівська, а не санкт-петербурзька, бо ж розмовляєте українською…
– Так-так, бригада львівська.
«А сама я зі Старої Вишні», – хотіла признатися провідниця, але знову нічого не сказала. Нащо йому знати? Натомість, перш ніж остаточно позбутися цього спілкування, таки поцікавилася:
– Ви будете вчителем? Не вгадала? Лікарем?
– Знову не вгадали. – Пасажир, проте, явно не був розчарований. – Я юрист.
– Юрист?
– Що, не схожий?
– Ні, чому ж… Але… Ви… будете суддею?
Досі вони розмовляли впівголоса, бо ж довкола спали люди. Але останні слова провідниця вимовила гучно, майже вигукнула. Вигукнула проти своєї волі.
– Судді на вигляд солідніші, еге ж? – по-своєму, очевидно, розтлумачив її подив пасажир. – Може, буду й суддею. Колись таки буду. Поки що просто працюватиму в суді. Куди ви…
– До інших пасажирів… Спіть, я вас розбуджу…
Провідниця швидко пройшла до кінця вагона.
Коли вона перевірила всі квитки й повернулася у своє купе – там уже лунала музика. Стрімка, нахабна, вона, здавалося, розколювала тишу сонного вагона, мов дужий залізний молоток горіхову шкаралупу. Враження посилювало шипіння й постійна робота ударника, що, видно, не шкодував рук, відбиваючи стрімкі такти. Провідниця зрозуміла: Коля-бригадир уже прийшов. Він полюбляє заявляти про себе гучно, і плювати йому, що пасажири сплять, що за вікном ніч, що він мав би, навпаки, оберігати спокій у вагоні.
Так і є, сидить із транзисторним приймачем у руках, а в очах, що з веселою нахабністю дивляться на неї, провідниця бачить себе – очі, сірі, майже блакитні, вбирають її, щоб зі звичною певністю затягти, мовби збільшуючись із кожною наступною миттю. Коля-бригадир знав про цю особливість своїх доволі гарних, аж якось не по-чоловічому гарних, очей і сповна використовував її. Провідниця здогадувалася – не одна вона втопилася в тих бездонних очах, осіла на дні, забута їхнім власником, проте чи зупинить це наступну жертву? Але сьогодні Колині очі викликали в неї лише відразу, втім, може, й не відразу, але якийсь дивний спротив, що народився майже миттєво, щойно вона їх побачила.
– Слухай, вимкни, – несподівано для себе самої владно наказала вона.
– А то що? – вишкірив Коля зуби, з-поміж яких зблиснуло два золотих.
– Люди ж сплять.
– Ну й чорт з ними. Виспляться вдома, – безтурботно сказав Коля.
Провідниця рішуче простягла руку до приймача. Коля-бригадир, певно, відчув щось нове в її настрої, бо сам зменшив звук.
– Дивись, що я приніс.
Рухом фокусника він заліз під коричневу шкіряну куртку, дістав звідти пузату пляшку.
– Лікер. Ананасовий. Твій улюблений.
– Миколо…
Він теж підвівся, стояв зовсім поруч, вона чула його гаряче дихання, відчувала дуже чоловіче тіло.
– Що, Людочко?
– Уже випив? Ми ж на роботі…
Він тернувся щокою об її скроню, вільною рукою обняв за шию, потім дихнув у її ніздрі.
– І краплі в рот не брав сьогодні. А лікер подарував один чмур за те, що в купейний вагон без білета посадив.
– Миколо…
– Та ти сьогодні якась сама не своя. – Він зазирнув Людмилі в очі. – Я ще тоді помітив, як у потяг сідали. Що сталося, Людо?
«Тоді ти не міг помітити, – подумала Людмила, – тоді ще нічого не трапилося, тоді я ще нічого в собі не відчувала, хіба те, що проминатимемо Стару Вишню, трохи тривожило. Але то так, дрібне хвилювання, не вперше…»
– То що сталося? – допитувався Коля. – У гуртожитку хтось образив?
– У гуртожитку? Ні. – Людмила похитала головою. – Хто мене мав образити?
– Ну, може, Вірка. Ти казала…
– Ні-ні. Вибач. Сховай лікер.
– Як хочеш. Куди поставити? Людо… – У його голосі прокинулися незвичні, мовби жалібні нотки. – Це ж тобі подарунок від мене.
– Скоро станція, Колю.
– То й що? Стоїмо тільки дві хвилини. До Ковеля ще година. Ні, ти таки сама не своя.
Людмила звільнилася від його рук, ледь стрималася, щоб не відштовхнути. Бригадир не опирався, плюхнувся на лавку. Ця легка перемога допомогла Людмилі трохи отямитися. Він же ні в чому не винен. А вона має те, що заслужила. Колю й заслужила, хоч це ще не найгірший варіант. Не одна з їхньої бригади була б не проти Колиної уваги. Та ж Вірка, яка перед тим, кажуть, була його симпатією, пробувала навіть задиратися. Але то було ще два місяці тому.
Що її саму мучить зараз? Невже причина в тому хлопцеві, який іде до Старої Вишні? Ні, не в ньому самому, а в чомусь іншому, що пов’язано з ним. У чому тоді? Щось мовби крутиться в голові, але не може стати думкою.
– То ти не хочеш сказати, що трапилося?
Людмила стенула плічками. Відвернулася, взялася знічев’я переставляти на тумбочці склянки. І раптом відчула: з-під повіки правого ока щось викочується, тепле
