– Маленька подяка вам за прохання до доктора Рибалки полікувати моє вухо.
Вона почервоніла. Роман Бондар, ствердно глянувши, сказав:
– Приготуй ліжка, Катрусю. Вони залишаються на ніч.
– Але, тату! – заперечила Марія. – Ми приїхали лише на обід. Ти не можеш просити Тараса залишитися на ніч.
Очі Бондаря блиснули.
– Ти хочеш сказати, що він не захопив піжами й зубної щітки?
Вона тупнула ногою.
– Ти знаєш – це не те, що я маю на увазі. Немає гарячої води, немає... Ти не можеш пропонувати гостю користуватися цим туалетом! Після обіду ми поїдемо.
– Тарас приїхав на обід. Що ти скажеш про нашу гостинність, якщо ми не запропонуємо за обідом випити? А коли вип’ємо, як можна їхати назад, не порушуючи закону? Ти ж знаєш, я ніколи не порушую закон.
Марія глянула на матір, але Катерина Бондар давно відмовилася сперечатись із Романом, якщо той щось вирішив. Вона повернулася до будинку готувати для гостей три ліжка.
– Василя ти запитав? – домагалася Марія.
Бондар заглянув до хатки, яку перетворив на гараж і майстерню. Там стояли лише його власні «жигулі».
– Він ще не приїхав.
Степаняк спохмурнів.
– Що з Толею? – запитав він.
– Лише цього нам не доставало! – Марія повернулася до Степаняка. – Давай подивимось, що трапилося з дядьком.
Коли вони вийшли за ворота Бондаревої ділянки, Марія сказала:
– Я, справді, за все вибачаюся. Мені соромно, що тато запропонував тобі лишитися на ніч, коли все в такому стані.
– Не турбуйся, – заспокоїв її Степаняк. Це давало йому більше часу, щоб виявити зв’язки між Романом Бондарем та УПА, а крім того, приємно було побувати в селі з Марією.
Марія все ще була не в дусі.
– Тато – дуже рішуча людина. Він Телець, як і я.
– Я гадав, ти католичка.
– Я – греко-католичка, але... Ти знову з мене смієшся.
– Закладаюся на мільйон доларів, що перший знайду Василя.
* * *Майже годину Степаняк і Ладенюк штовхали «москвича» слизьким розбитим шляхом, перш ніж Марія нарешті завела машину в гараж. У третьому будиночку, літній кухні, Роман Бондар щось мішав у великій каструлі на плиті, а Катерина чистила над раковиною картоплю.
– Нарешті ви вирішили до нас приєднатися, – сказав Бондар.
Ладенюк потер руки й притулився до вкритої кахлями печі, єдиного джерела тепла в літній кухні.
– Холодно, – поскаржився він. – Коли ви встановите тут якийсь обігрів?
– Не раніше, ніж він підведе воду, – сказала Катерина. – Марусю, ти не принесеш іще відро води?
Марія підвела голову до неба, але взяла порожнє цинкове відро.
– Дозволь мені, – сказав Степаняк.
– З радістю, – відказала Марія. – Я покажу, де колодязь.
– Ні, – сказав Толя, – Тарасові колодязь покажу я.
– Ви маєте прихильника на ввесь час, поки тут будете, – усміхнулася до Степаняка Катерина.
Уже стемніло, коли Бондар оголосив, що обід готовий. Він запросив усіх до струганого ялинового столу, на якому стояли тарілки з маринованим оселедцем, солоними огірками, болгарським перцем, кружальцями схожої на салямі української ковбаси, чорний хліб і масло.
«Не дуже схоже на Красінові закуски», – подумав Степаняк.
Ладенюк, все ще в пальті, накинутому на плечі, мов мантія, дістав з коричневого пакета, якого приніс із собою, пляшку «московської».
– Ти сказав, що тобі холодно, – махнув на пляшку рукою Бондар.
Він підняв велику карафку з гілочкою м’яти в прозорій рідині й наповнив п’ять склянок, а потім поклав перед кожним скибку чорного хліба, відрізав і вмостив зверху по шматочку сала й зубочку часнику.
– Моя самогонка зігріє тебе краще від будь-якої російської горілки. А тепер, за українським звичаєм, привітаймо Тараса.
Степаняк неохоче взяв своє сало й склянку самогонки.
– За повернення гульвіси! – проголосив тост Бондар.
– За Тараса, – сказали інші.
Степаняк ненавидів сало.
– Тобі подобається? – запитав Бондар.
Степаняк кивнув.
– Закладаюся, в Англії ти цього не мав.
Бондар відрізав йому ще два шматочки сала й знову наповнив склянки.
– Бачу, ти справжній українець.
Після п’яти тостів Бондар зняв з плити каструлю й ополоником розлив у миски капусняк, у якому плавали шматочки шинки й ковбаси, а потім знову налив чоловікам самогонки. Степаняк не зважився приєднатись до Марії та її матері, які пили мінеральну воду.
Після капусняку Бондар подав сковороду смаженого м’яса й знову налив чарки. Коли всі закінчили їсти, він відкинувся на бильце стільця й придивився до Степаняка:
– Скажи мені, Тарасе, свою щиру думку про країну, до якої ти повернувся.
Алкоголь додав Бондареві балакучости, і це дозволяло Степанякові прозондувати фашистське коріння націоналізму.
– Я не можу вимовити словами, що для мене означає бачити нарешті Україну незалежною, але, – він помовчав, – чи розумно мати так багато політичних партій, що сперечаються між собою?
Бондар подивився на дно своєї склянки.
– Більше п’ятдесяти років ми говорили «ні!» – накинутому нам урядові, що накидав нам російську мову. «Ні» – радянським школам, що отруювали розум нашої молоді. «Ні» – радянським ядерним реакторам, що отруювали повітря, яким ми дихаємо. «Ні» – Комуністичній партії з її привілеями для небагатьох. «Ні» – праці на корумповану систему. «Ні» – КГБ, що шпигувало за нами й керувало нашим життям. «Ні» – арештам, катуванням і вбивствам. Тепер ми змушені навчитися говорити «так!». «Так» – важкій праці. «Так» – демократії. «Так» – терпимості. – Бондар глянув на Степаняка:
