Вони прямували тією самою дорогою, якою свого часу їхав генерал Марченков. Туману не було. Після Білогородки, за захисними лісосмугами обіч дороги, розляглись орні поля, вкриті сніговою ковдрою. Задоволена Марія обернулася з переднього сидіння Ладенюкового «москвича».
– Тепер розумієш, чому тато так любить сільську місцевість?
Степаняк підняв голову від картярського фокуса, якого вчив юного Толю на задньому сидінні.
– Він приїжджає сюди на всі вихідні, навіть узимку?
– Два роки тому тато купив дуже примітивну дачу, й вони з мамою часто приїжджають туди звечора в п’ятницю, щоб мати змогу працювати там у суботу й неділю. Хіба що ділові зустрічі по вихідних, у Києві чи Львові, заважають їм приїхати.
– Можливо, він міг би проводити ділові зустрічі в селі, – завважив Ладенюк, поглядаючи на поле ліворуч. Снігом брів селянин з великим лантухом на спині. Сліди його ніг вели назад до скирти сіна. Чорна плівка на скирті частково подерлася.
– Твій батько наполягає в Парламенті, що слід приватизувати землю, але це не те, чого бажають селяни. Вони віддають перевагу колгоспам, щоб можна було там красти.
– Це ваш комунізм, – сказав Степаняк, – експлуатація людини людиною.
– А що таке капіталізм? – запитав Толя.
– А це – навпаки, – сказав Степаняк.
Ладенюк засміявся.
– Ви обидва жахливі люди, – сказала Марія, стримуючи сміх. – Тарасе, тобі не слід вірити всьому, що говорить Василь, він старий цинік.
– Справді? – Ладенюк зняв одну руку з керма й показав на велике гасло край дороги, на межі між землями двох колгоспів: «Рішення 25 з’їзду КПРС – виконаємо!». – Це важче, ніж змінити звички поколінь прийнятими в Києві законами.
Після села Луки повернули ліворуч навколо замерзлого озера. Пустельна дорога проходила повз місце, де був застрелений водій Марченкова. Чорна смуга Боярського лісу ліворуч відділяла сніг від неба. Незабаром досягли блочних будинків, зведених для колишніх мешканців Чорнобиля, а згодом і сільських хат, головним чином одноповерхових – дерев’яних чи цегляних. Кожна була обгороджена міцним парканом. Дім сільської ради, обнесений лише низеньким палісадником, був схожий на хату священика, біля входу якої замість хреста стояв бронзовий бюст Леніна.
– Гадаю, нам треба лишити тут машину і йти далі пішки, – запропонувала Марія.
– Дурниці, – відказав Ладенюк і звернув на сільську вулицю.
Дорога попереду була порізана глибокими мерзлими коліями. Колеса «москвича» буксували, двигун відмовлявся працювати, а Ладенюк, не бажаючи бути переможеним, тиснув на педаль газу й крутив кермо. Машина заглухла, й Степаняк з Марією мали штовхати її, щоб завести знову. Марія сказала:
– Василю, ти їдь, якщо наполягаєш, а я поведу Тараса полем.
– Мені можна з вами, Тарасе? – запитав Толя.
– Ти залишайся й подбай про свого дідуся, – сказала Марія. – Ми зустрінемо тебе вдома.
Вона повела Степаняка крізь дірку в паркані:
– Наввипередки до річки?
– Я буду першим.
– Закладаюся на мільйон купонів: першою буду я!
– Я не граю на дрібниці. Підніми до мільйона доларів – і вперед.
– Гаразд! – сказала вона й побігла півметровим чистим снігом. Він побіг слідом, але швидко загруз у снігу, а Марія з дівочим захопленням просувалась далі. Аж біля самої річки посковзнулася й упала. Коли він підбіг, вона лежала розпластана на снігу.
– Тобі боляче? – запитав Степаняк.
– Болить лише моє почуття власної гідности! – розсміялася Марія. – Допоможи мені підвестися.
Степаняк нахилився, щоб узяти руку Марії, втримуючись від спокуси опуститися на неї зверху. Не знав, чи її шоки спалахнули від біганини, чи від того, що вона прочитала його думки. Допомігши їй звестись на ноги, Степаняк заходився чистити від снігу її пальто, але вона звільнилася й, добігши до річки, вигукнула:
– Ти винен мені мільйон доларів!
– Ти трохи шахруєш...
Він зробив спробу схопити її, але цього разу сам не втримався й упав у сніг.
На крутих схилах пагорба, на протилежному березі, з-під снігу проступала жовта трава, а вище росли берези та ялини.
– Ось чому тато купив тут дачу, – сказала вона, переводячи подих, – за ці горби та берези. Він любить годинами блукати наодинці в полі чи в лісі й підніматися на пагорби, звідки видно все довкола. Мама називає його самітним вовком.
Марія повела Степаняка понад річкою. Попереду з вузликом у руках дибала бабуся. Голова її була закутана чорною хусткою. За нею по п’ятах покірно, мов собака, йшла коза.
– Це баба Настя, – сказала Марія, махнувши їй рукою. – Тато купує в неї яйця.
Вони наблизилися до великої, обнесеної парканом із грубих кілків ділянки землі в підніжжі зарослого деревами пагорба, пролізли у дірку в паркані й пішли вкритими снігом городами.
Марія побігла вперед.
– Татусю!
Чоловік спустився з драбини, приставленої до бляшаного даху найбільшого з трьох одноповерхових будинків. Непокірна кучма сивого хвилястого волосся Романа Бондаря вибивалася з-під чорної вовняної шапки. Грубий селянський піджак, підперезаний шворкою, був надто короткий, щоб приховати вовняний джемпер, надітий напуском на сірі саржеві штани, заправлені в чорні чоботи. Лише світлі уважні очі на вкритому зморшками обличчі говорили Степанякові, що перед ним – не звичайний селянин.
Звільнивши із своїх обіймів дочку, Роман Бондар нахилився, зачерпнув голими руками снігу, помив їх ним, витер об піджак, а вже потім простяг руку Степанякові. Виявився навіть більшим, ніж здавався на телеекрані. Вдруге після того як залишив Англію, Степаняк відчув, що хтось дивиться більше в нього, ніж на нього.
Відчинилися двері будинку. Катерина Бондар була гарна жінка, але, дивлячись на її зібране в кублик сиве волосся, темний вовняний джемпер, довгу просту спідницю та чорні валянці в гумових калошах, важко було уявити, що вона – кардіолог.
– Ласкаво просимо, Тарасе, – сказала вона.
