Діви ночі - Юрій Павлович Винничук
— А хіба власникам святих імен щось людське було чуже? — перекрутив я фразу Ніцше.
— Ну, власне! Я теж так мислю, а проте щось мене гризе. Коли я стала пригадувати все своє життя, то мені ставало зле. Так виглядає, що я втягла в розпусту зо два десятки національних світочів! Серед них наші відомі галицькі політики, письменники і художники. Ви уявляєте, що то зачнеться, коли ці спогади будуть видані?
— Уявляю. Але ви єдина, хто може засвідчити, що великі люди не конче мали бути кам’яними болванами. А так між нами, про кого ви вже написали?
— Почала я з Сяся Людкевича.
— Але він ще жиє!
— Так, але я мусила зачати з нього. То, знаєте, все одно, що розрахуватися з кредитором. Я була один час в нього втріскана по самі вуха. Він хтів на мені вженитися. І якби я не була така дурна, то життя моє пішло б зовсім іншою колією.
— Але хто б від того виграв? Замолоду ви були такою красунею, що жоден чоловік не мав би з вами тихого щастя. Не уявляю вас за ліпленням щонедільних вареників, як то прийнято в усіх порядних галичанок. Цілком можливо, що ви б зруйнували йому життя.
— Але ви є в’їдливий! Хоча, може, маєте рацію. З мене була б нездала жінка.
— Хоч із вами жоден чоловік не чувся б щасливим, проте вам вдалося ощасливити безліч чоловіків! Ви їм відкрили такі обрії, яких вони були позбавлені. Все це вартує увічнення.
— Мене осудять. Святі імена на таке не заслужили. Вони чисті й непорочні.
— Святі імена не користувалися кльозетовим папером?
— Перестаньте! — залилася сміхом пані Аліна.
Авто спинилося. Будинок пані Аліни крізь густе гілля дерев майже не прозирався. Я допоміг їй вибратися з авта і повів по під руку по гравієвій доріжці, обабіч якої пінилися квітники, які розливали надовкіл бзикання та дзижчання різноманітних комашок і бджіл. Вже від самого цього затишку настрій у мене почав поправлятися. А поправився він ще більше, коли я перехилив келих югославського вишневого вермуту. Ми вмостилися у вітальні в м’які крісла, і я відчув, як мене огортає спокій.
— Ну, — усміхнулася господиня. — Давно ми з вами не бачилися. Розповідайте.
— З нинішнього дня я знову безробітний, — повідомив я.
— І це все ваше горе? — розсміялася вона.
— Просто я мав дуже вигідну роботу. А тепер знову доведеться щось шукати.
— І що ж то була за робота?
— Художником на заводі. Раз на тиждень прийдеш, зробиш свою справу і гуляй далі.
— А яка була платня?
— Сто сорок.
Пані Аліна залилася голосним сміхом.
— Сто сорок карбованців! Та за такі гроші я навіть не встану з фотеля.
— То ви, а то я.
— Бо ви є трохи гоноровий. Я вам пропонувала помогти, а ви ся відмовляли. Але ще не все втрачено. Хочете працювати за грубі гроші?
— Де?
— О Господи! Він не питає, яка робота, а питає, де! Яка різниця, де? Може, це на Марсі, а, може, в Підгірцях. Зараз до мене прийде один пан, котрий мені багато чим завдячує. У нього є дуже великий бізнес. Пам’ятаю, він у мене цікавився, чи не маю якого інтелігентного хлопця. Сподіваюся, ви ще не втратили своїх інтелігентних манер, гаруючи на заводі?
— І що то за пан?
— То є пан Роман. Він зв’язаний з дуже високими людьми.
— Але чим він займається?
— У нього надто розмаїті інтереси. В одному місці купує, в іншому продає. Але є одна галузь, яка нас єднає. Це — гарні панянки.
— Що, він теж плекає цей виноград?
— Можна сказати й так.
— Ви хочете мене знову познайомити з кримінальним кодексом?
— О-о, ви є надто розважливий. У ваші літа я без роздуму кидалася в перший-ліпший вир і, знаєте, завше виринала суха-сухісінька. А чому? Бо не боялася йти просто, куди вела мене дорога, і ніколи не розмірковувала на роздоріжжях. Це мене врятувало. Вам пропонується добра робота. Наскільки я орієнтуюся, тисячі три в місяць.
Я захлинувся вермутом, і в голові моїй пролунав шурхіт банкнотів. А коли струснув головою, то банкноти вляглися в пачки. Таких грошей я ще не тримав у руках.
— Добрі гроші, — погодився я. — Але щоби їх заробити, напевно недостатньо самого лише інтелігентного вигляду, нє?
— Звичайно.
До покою ввійшла дівчина і сповістила:
— До вас пан Роман.
— Добре, проси його, — сказала господиня і додала, звертаючись до мене: — Ну от, зараз про все й поговоримо.
Вермут потихеньку чинив свою підлу справу, я відчував якийсь поцимбальний стан і міг пристати на будь-яку пропозицію.
Пан Роман мав під п’ятдесят. То був високий кремезний чолов’яга, бездоганно зодягнений і з усмішкою американського актора. Він увійшов швидким енергійним кроком.
— Пані Аліно, моє глибоке шанування. Виглядаєте чудово! Щоб я тріс — ви знову закохані! — майже проспівав він, цілуючи руку господині.
— Е, перестаньте — в моєму віці!
— Що таке вік? Вік грає ролю тільки для телятини, але не для кобіти.
На його середньому пальці зблиснула золота печатка з якимсь фантастичним гербом.
— Пане Ромцю, хочу вас запізнати з моїм знайомим. Пан Юрко є літерат, але мав би вродитися деінде, а не в наших більшовицьких умовах. Тут він просто гине.
— О, література! — кивнув головою пан Роман, вмощуючись у крісло біля нас. — І де ви, цікаво, берете свої теми?
— З голови, — сказав я.
— Ну, це щось мусить бути з жанру фантазій. Бо голова у вас ще досить молода, аби черпати теми з життя. А фантазій у нас не люблять. Тепер мені зрозуміло, чому ви гинете.
— Ну, ще так трагічно не є, — всміхнувся я. — Надіюся на ліпші часи.
— Не нарікайте на часи. Може, для мистецтва вони не найліпші, але для чогось іншого — годі й мріяти. Нам із пані Аліною ведеться незгірше, ніж десь за океаном.
Обоє вони розсміялися. Пані Аліна налила гостеві кави і запропонувала вермут.
— Але ж ви знаєте, що вина я не п’ю.
— Тоді, може, коньяку?
— А, коньяк, то будь ласка.
— Виберіть собі в креденсі. Знаєте, пане Ромцю, маємо одну проблему.
— Ну? Яку? — спитав пан Ромцьо, розглядаючи в барі пляшки. — У вас тут чудовий вибір. Чудовий. Але я, знаєте, маю свій ґуст. А він мене більше тягне на «Арарат».
— Пан Юрко шукає собі роботи. А я якраз пригадала, що ви колись мене питали про інтелігентного хлопця.
Пан Роман знову сів у
