Замкнена кімната - Пер Валє

Жінці, що відчинила йому двері, з вигляду було років тридцять п'ять, проте йому чогось здалося, що вона трохи. старша.

На зріст невисока, десь метр п'ятдесят вісім, міцної статури, але справляє враження швидше гнучкої і зграбної, ніж вайлуватої і дебелої.

Риси обличчя вольові, не зовсім правильні, безкомпромісні блакитні очі дивляться пильно і твердо, як у людини, що вміє оборонити себе й те, що вона вважає слушним.

Волосся рівне, біляве, коротко підстрижене, а тепер ще й мокре й скуйовджене. Мартін Бек відчув приємний запах якогось рослинного шампуню.

Вбрана вона була в теніску і старі джинси, блідий колір яких свідчив, що вони вже десятки разів побували в пральній машині. Видно, теніску вона щойно надягла, бо на грудях і на плечах проступили великі мокрі плями.

Далі: плечі досить широкі, стегна вузькі, шия коротка, засмаглі руки вкриті густим, ясним пушком. Ступня мала, пальці рівні, як у тих, хто любить носити сандалі, сабо чи взагалі ходить босий.

Мартін Бек, похопившись, що розглядає її ноги так професійно й уважно, як звик розглядати сліди крові і трупні плями, звів очі на її обличчя.

Тепер вона дивилась на нього запитально, ледь насупивши брови.

— Я мила голову, — сказала вона.

Голос був хрипкий або від застуди, або від куріння, а може, такий від природи.

Він кивнув головою.

— Я гукала «Заходьте!». Навіть двічі. Двері не замкнені. Коли я вдома, то звичайно не замикаю дверей. Хіба як хочу відпочити. Ви не чули, як я гукала?

— Ні. Ви Рея Нільсен?

— Так. А ви з поліції?

Мартін Бек був дуже спостережливий і кмітливий, але тепер відчув, що зустрів людину, яка набагато переважала його в цьому. За кілька секунд вона все в ньому розіклала по поличках, до того ж її погляд свідчив, що вона вже має про нього, свою думку. А яку, він ще не знав.

Звичайно, її здогад можна було пояснити й тим, що вона чекала відвідин поліції, але щось не скидалося на те.

Мартін Бек сягнув рукою по посвідчення, проте вона зупинила його:

— З мене досить, як ви скажете своє прізвище. І чого ви, в біса, стоїте? Заходьте. У вас, мабуть, є якась справа. А розмовляти через поріг ні вам, ні мені не хочеться.

Мартін Бек знітився ледь-ледь, але й таке з ним рідко бувало.

Жінка швидко обернулась і пішла поперед нього до квартири. Він. зразу не зміг визначити, яка квартира завбільшки і як розпланована. Але видно було, що кімнати охайно обставлені старими й різними за формою і стилем меблями.

Пришпилені до стін дитячі малюнки свідчили, що вона мешкає з якоюсь родиною. Крім тих малюнків, на стінах були картини, графіка, старі фотографії в довгастих рамах, а також плакати й вирізки з газет, кілька з портретами Леніна й Мао, але більшість не політичних. Багато книжок, і не тільки на полицях, чимала добірка платівок, стереопрогравач, дві старі і, видно, часто вживані друкарські машинки, купи газет і стоси паперів, здебільшого скріплені докупи ротопринтні копії, схожі на поліційні рапорти. З цього Мартін Бек зробив висновок, що то якісь конспекти, певне, вона десь учиться.

Він пішов за нею повз другу кімнату, мабуть, дитячу, але там було так прибрано, ліжка стояли так рівненько застелені, що її мешканці навряд чи сиділи тепер удома.

Таки правда, тепер літо, більшість дітей забезпечених батьків перебуває в селі, далеко від отруйного повітря та інших безглуздих досягнень міста.

— Господиня глянула на. нього через плече вже не так прискіпливо й спитала:

— Нічого, як ми побалакаємо в кухні? Чи вас таке не влаштовує?

Голос не привітний, але й не сердитий.

— Можна й у кухні.

— Тоді сідайте.

Вони зайшли до кухні, і Мартін Бек сів біля великого круглого столу. Там стояло шість різних стільців яскравих кольорів і можна було б поставити ще стільки.

— Почекайте хвилинку, — мовила господиня.

В її рухах відчувалась якась нервовість, — але, мабуть, це в неї така неспокійна вдача, подумав Мартін Бек. Під плитою стояли червоні сабо. Вона всунула в. них ноги й вийшла, лунко постукуючи дерев’яними підошвами. Він чув, як вона чимось заторохтіла, а коли після цього загув електричний мотор, сказала:

— Ви ще себе не назвали.

— Бек. Мартін Бек.

— Отже, ви працюєте в поліції?

— Так.

— В якій саме?

— У карному розшуку.

— Платня за двадцять п'ятою категорією?

— За двадцять сьомою.

— Ого! Нічогенько.

— Не найгірше.

— А який ранг?

— Комісар.

Мотор гудів далі. Цей звук був йому знайомий з колишніх часів, і він скоро збагнув, що робила господиня: сушила волосся пилосмоком.

— Рея, — відрекомендувалась вона. — Та ви й самі знаєте. І на дверях написано.

Кухня, як звичайно в старих будинках, була велика. Крім столу, біля якого можна було посадовити багато людей, вистачало не тільки місця на газову плиту й зливальницю, а й на холодильник, морозильник, на машину для миття посуду, і ще не було тісно. На полиці вгорі, над машиною для миття посуду, стояли горщики і каструлі, а під полицею на гвіздках висіли різні дарунки природи; в'язочки полину й чебрецю, грона горобини, сушені опеньки та сморжі і три довгих вінки часнику. Не таке це все було й потрібне до кухні, але пахло воно приємно. Зразу видно, що тут орудує добра господиня. Зрештою, на полинові й горобині добре настоювати горілку, чебрець і-гарна приправа до горохової юшки, хоч сам Мартін Бек волів майоран, коли його шлунок ще перетравлював цю шведську присмаку. Гриби — завжди чудова річ, коли знаєш, як їх приготувати. А от часник явно висів для декорації, бо його було стільки, що вистачило нормальному споживачеві на ціле життя.

Господиня вернулась до кухні, розчісуючи волосся, й перехопила його погляд.

— Це проти відьом.

— Що, часник?

— Так. Ви не ходите в кіно? Там про відьом знають геть усе.

Замість мокрої теніски вона одягла якусь блакитнувату одежину без рукавів, схожу на спідню сорочку. Мартін Бек помітив, що волосся під пахвами в неї русяве, груди маленькі, можна навіть не носити ліфчика. Вона його й не мала на собі, і крізь тонку тканину видніли темні пипки.

— Отже, поліцай. Комісар карного розшуку. — Наморщивши чоло, вона глянула йому просто у вічі. — Я не сподівалася, що службовці з платнею за двадцять сьомою категорією особисто відвідують клієнтів.

— Загалом-то не відвідують, — погодився Мартін Бек.

Вона сіла до столу, але відразу схопилася, нервово покусуючи кісточки пальців.

Мартін Бек вирішив, що пора переходити до справи.

— Наскільки я вас зрозумів,