Смиренність отця Брауна - Гілберт Кійт Честертон

золотом, — швидко і точно відповів священик. — І в цьому яскравому, навіть викличному, костюмі він з являється сюди на очах у чотирьох людей, холоднокровно вбиває Смайса і знову виходить на вулицю із трупом на руках…

— Отче Браун! — скрикнув Енгус, зупиняючись як вкопаний. — Хто з нас збожеволів — ви чи я?

— Ні, ви не збожеволіли, — відповів отець Браун. — Просто ви не надто спостережливі. Ви не помітили, наприклад, такої людини, як ця.

Він швидко зробив три кроки вперед і поклав руку на плече звичайного листоноші, який непомітно пройшов повз них у тіні дерев.

— Чомусь ніхто ніколи не помічає листонош, — задумливо промовив він. — А вони мають ті самі почуття, що і всі інші люди, а крім того, вони носять пошту в просторих мішках, де легко поміщається труп карлика.

Замість того, щоб як звичайно обернутися, листоноша відскочив убік і наткнувся на садову огорожу. Це був сухорлявий світлобородий чоловік найпересічнішої зовнішності, але, коли він повернув до них перелякане обличчя, всіх трьох вразила його жахлива косоокість.

Фламбо повернувся до своїх шабель, пурпурових килимів і персидського кота, — у нього були справи. Джон Тернбул Енгус повернувся в кондитерську до дівчини, з якою навчився непогано проводити час. А отець Браун довгими годинами блукав під зорями засніженими стрімкими вулицями із убивцею, але про що вони розмовляли — цього ніхто ніколи не довідається.

Доброчесність Ізраеля Гова

Одного грозового, в оливково-сріблястих барвах, надвечір’я отець Браун, закутаний у сірий шотландський плед, нарешті дістався кінця імлистої шотландської долини і побачив славнозвісний замок Гленгайл. Він височів на краю лісової галявини, закриваючи вихід з неї. Створювалося враження, що замок розташований десь на краю світу. Його стрімкі дахи і шпилі, оздоблені листовою слюдою кольору морської хвилі, були зведені у стилі старих французьких шато і нагадували англійцю крисаті капелюхи відьом із народних казок, а віття височенних сосен, що гойдалися поміж зелених башт, у цю пору уподібнювалися до зграї чорного вороння. Здавалося, тут принишкла, а то й задрімала нечиста сила. І таке враження не було лише примхою пейзажу. Над цим місцем витав дух гордості, безумства і невимовної печалі, що затьмарював небо над родовими маєтками Шотландії більше, аніж над оселями інших дітей Божих. Бо шотландці мають подвійну дозу тієї отрути, що називається спадковістю: це — відчуття родовитості для аристократа і відчуття фатуму для кальвініста.

Будучи в Глазго у справах, священик знайшов вільну хвилину для того, щоб зустрітися зі своїм давнім приятелем Фламбо — приватним детективом, котрий, разом з іншим офіцером поліції, перебував саме у замку Гленгайл, де розслідував обставини життя і смерті його останнього власника. Ерл Гленгайл був загадковою особою та останнім представником свого роду, якого, — через його мужність, шаленство і лисячу хитрість, — боялися найвпливовіші клани нації ще у страшному XVI столітті. Ніхто не був амбіційнішим і лукавішим від останнього господаря тієї грандіозної, з багатьма підземеллями, залами і спальнями цитаделі брехні, з якою була пов'язана доля королеви Марії Стюарт.[21]

Народна пісня зберегла один із мотивів брудних махінацій тих часів:

Як той сік весною для беріз — Так червлене золото для панів Огелбі.

Упродовж декількох століть у замку Гленгайл не було гідного вельможі. Коли настав період правління королеви Вікторії, можна було подумати, що ексцентриків вже не залишилося. Останній з клану Гленгайл, як не дивно, дотримався родової традиції та зробив це у єдиний можливий для себе спосіб — зник. Йдеться не про поїздку закордон, ні. Де він ще міг бути, як не у своєму замку. Але, незважаючи не те, що його ім'я фігурувало у церковній метриці та в книзі перів, на світ Божий він не з'являвся.

Якщо хтось і міг його бачити, то, певно, його особистий слуга, що поєднував обов'язки домашньої прислуги і садівника. Він майже нічого не чув, але виконував усе вчасно і справляв враження німої людини, хоча декому міг би здатися несповна розуму. Худорлявий і рудоволосий, працелюбний, з масивними щелепами і підборіддям, з виразом байдужості у блакитних очах, цей чоловік був єдиним мовчазним слугою у тому віддаленому замку, і звали його Ізраел Гов. Лише енергійність, з якою він копав картоплю, та регулярні відвідини кухні підказували, що цей чоловік готував обіди своєму господареві, а отже, чудакуватий лорд усе ще переховувався у своєму замку. Коли ж громада вимагала від слуги переконливішої інформації щодо його пана, чоловік незмінно стверджував, що пана немає вдома. Одного ранку до замку терміново викликали місцевого старосту і пресвітера (бо Гленгайли були пресвітеріанами). Обидва, на свій подив, побачили, що садівник, прибиральник і куховар, виявляється, ще й непоганий трунар, бо з допомогою молотка і цвяхів щойно запакував свого пана у домовину. До останньої миті, поки через декілька днів потому до замку не прибув Фламбо і не взяв справу в свої руки, законного розслідування цього незвичайного факту, як було відомо, ніхто не провадив. На той час домовина з