Хрест із сапфірами - Гілберт Кійт Честертон
— Шановний, пробачте, та хочу поставити вам одне запитання зі сфери експериментальної психології та асоціяції ідей.
Червонощокий продавець погрозливо зиркнув на детектива, а той продовжував, похитуючи ціпком:
— Чому переставлені цінники в овочевому магазинчику нагадують нам про священика, котрий приїхав до Лондона на свято? Або, якщо я висловлююсь не надто зрозуміло, чому горіхи, названі мандаринами, таємничо пов’язані з ідеєю про двох священиків, одного високого й іншого низького?
Очі продавця вилізли на лоба, як у слимака, здавалося, він ладен учепитися в співрозмовника. Врешті продавець обурено промовив:
— А вам що до того? Може, це ваші друзі? То ви їм прямо скажіть: пастирі вони чи ні, а ще раз розкидають мені яблука, то я дам їм доброго прочухана!
— Справді? — співчутливо запитав детектив. — Вони порозкидали ваші яблука?
— Один із них, — почав гарячкувати продавець, — яблука так і покотилися вулицею. Поки я збирав їх, він утік.
— Якою дорогою вони пішли? — запитав Валантен.
— Ліворуч, за другий поворот, і потім перейшли площу, — швидко пояснив продавець.
— Дякую, — сказав Валантен і зник, як чарівник.
За другим поворотом на площі він побачив поліцейського й сказав:
— Термінова справа, констебль, ви бачили десь неподалік двох священиків?
Поліцейський почав незгарбно пояснювати:
— Так, сер. І якщо ви вже питаєте, то один з них був п’яний. Він став посередині дороги і…
— Куди вони пішли? — різко запитав Валантен.
— Сіли в один із жовтих омнібусів, — відповів поліцейський. — В один із тих, котрі їдуть у Хемпстед.
Валантен вийняв свою візитку й дуже швидко промовив:
— Покличте двох або трьох поліцейських, нехай ідуть за мною, — і так енергійно побіг вулицею, що неповороткий поліцейський аж пожвавішав і поспішив виконувати наказ. Через півтори хвилини, коли детектив стояв на тротуарі з протилежного боку вулиці, до нього приєдналися поліцейський та чоловік у цивільному.
— Отож, сер, — почав поліцейський, значуще посміхаючись, — чим ми могли б.
Валантен різко підняв свій ціпок.
— Я відповім вам на он тому майданчику, — сказав і пірнув у гущу дорожнього руху.
Коли всі троє чоловіків, захекавшись, всілися на верхніх сидіннях жовтого омнібуса, інспектор сказав:
— На таксі ми б доїхали вчетверо швидше.
— Звичайно, — відповів Валантен, — якби ми знали, куди саме прямуємо.
— Гаразд, і куди ж ми прямуємо? — здивовано запитав інспектор.
Валантен похмуро палив цигарку, потім усе ж відізвався:
— Якщо ви знаєте, що робить злочинець, забіжіть уперед. Та якщо ви лише здогадуєтеся, тоді прямуйте за ним. Блукайте там, де блукає він, зупиняйтеся там, де зупиняється він, прямуйте настільки ж повільно. Тоді побачите те, що побачив він, і зробите те, що зробив він. Ми можемо лише одне — помічати все, що видається дивним.
— Що саме ви маєте на увазі? — запитав інспектор.
— Усе, що видається дивним, — відповів Валантен і замовк.
Жовтий омнібус повз північною частиною Лондона, і здавалося, що минали години. Великий детектив нічого не пояснював, а його можливі асистенти мовчали й починали сумніватися в доцільності його доручення. Можливо, вони зголодніли — пора другого сніданку давно минула, а довгі дороги північної частини міста витягувалися одна за одною, ніби частини якогось пекельного телескопа. Це була одна з тих подорожей, коли видається, що от-от завидніє кінець світу, а видніє лише Тефнелл-Парк. Лондон зникав, розсипався на брудні таверни, похмурі зарослі пустища й знову з’являвся у вигляді вогнів на широких вулицях і галасливих готелів. Здавалося, що вони їдуть через тринадцять різних міст, котрі майже злилися. Холодна імла ставала все щільнішою, а великий паризький детектив усе мовчав і пильно роздивлявся довкола. Коли Кемден-таун залишився позаду, поліцейський вже майже дрімав. Раптом усі стрепенулися, точніше, Валантен схопився перший, шарпнув їх за плечі й крикнув шоферу, щоб той зупинився.
Нічого не розуміючи, вони скотилися сходинками на дорогу, оглянулися довкола й побачили, що Валантен переможно вказує на розбите вікно ліворуч від них. Це було велике вікно, воно прикрашало фасад великого й розкішного готелю; тут була кімната для обідів, про це можна здогадатися з таблички «Ресторан». Вікна були зроблені з матового візерунчастого скла, та посередині цього вікна була велика чорна діра, ніби зірка на льоду.
— Врешті ми знайшли натяк! — вигукнув Валантен, гойдаючи ціпком. — Ось це розбите вікно!
— Яке вікно? Який натяк? — роздратовано запитав головний помічник. — Як ви доведете, що це якось пов’язано з тим, що ми шукаємо?
Валантен розлютився й ледь не зламав свій бамбуковий ціпок.
— Доведу! — вигукнув він. — Милий Боже! Цей чоловік шукає доказів! Звичайно, ставлю двадцять до одного, що це ніяк не пов’язано. Та що нам ще робити? Невже ви не бачите, що нам потрібно хапатися за найменшу, навіть найбільш неймовірну випадковість або йти додому спати?
Він раптово попрямував у ресторан, помічники пішли за ним. Усі всілися за невеликий столик, почали свій пізній ланч і час від часу поглядали на дірку в вікні. Вона все одно мало що могла пояснити.
— Бачу, у вас вікно розбите, — сказав Валантен до офіціянта, коли платив за ланч.
— Так, сер, — відповів лакей, уважно перераховуючи гроші, — чайові були щедрі. Офіціянт пожвавішав і навіть виструнчився.
— Так, сер, — сказав він. — Дуже дивно все це, сер.
— Справді? Може, й нам розкажете, — безтурботно промовив Валантен.
— Гаразд. Зайшли до нас двоє чоловіків у чорному, священики, — почав розповідати офіціянт, — до міста тепер багато священиків приїхало, ви ж знаєте. Замовили дешевий сніданок, тихенько так, знаєте, поснідали, і один з них заплатив і вийшов. А інший щось ніяк не міг позбирати свої речі. Я дивлюся й нічого не розумію: сніданок був дешевий, а заплатили вчетверо більше. «Ви забагато заплатили», — кажу до того, хто був біля дверей. А він мені так спокійно відповідає: «Так? Хіба?» «Так», — кажу, беру рахунок, ну, щоб йому показати, і… Я ледь не впав.
— А це ще чому? — запитав детектив.
— Ладен заприсягтися на семи Бібліях, що в рахунку було написано чотири шилінги. А тут дивлюся — написано чотирнадцять, і все тут.
— Справді? — вигукнув Валантен, повільно встаючи. — А потім що було?
— А той священик стоїть собі коло дверей, так, знаєте,
