Карти на стіл - Агата Крісті
Приємним низьким басом вона привіталася з Пуаро, якого вже мала змогу якось зустріти під час одного літературного обіду.
– Ну а з суперінтендантом[8] Баттлом, ви, безумовно, вже знайомі, – сказав містер Шайтана.
Кремезний здоровань із дерев’яним обличчям подався трохи вперед. Постать суперінтенданта не лише справляла враження, наче цей чоловік був увесь витесаний із дерева, а ще й не залишала сумнівів, що дерево це було взято зі справжнісінького бойового корабля.
Очевидно, Баттл був взірцевим представником Скотленд-Ярду. Він завжди мав незворушний і навіть трохи дурнуватий вигляд.
– Ми знайомі з мсьє Пуаро, – підтвердив суперінтендант.
Його дерев’яне обличчя розпливлося в усмішці, а потім одразу повернулося до свого звичного виразу беземоційності.
– А це полковник Рейс, – продовжив містер Шайтана.
Пуаро раніше не зустрічав полковника Рейса, але дещо про нього знав. Цей темноволосий красивий добряче засмаглий чоловік років п’ятдесяти зазвичай перебував десь у найвіддаленіших гарнізонах імперії – особливо якщо там назрівала якась біда. «Таємна служба» – це, звісно, доволі мелодраматичний термін, але за допомогою нього можна досить точно пояснити мирським умам специфіку та масштаби діяльності полковника.
Пуаро вже встиг цілком зрозуміти, що саме запланував господар на сьогоднішній вечір, й оцінити дотепну суть його намірів.
– Решта гостей спізнюються, – промовив містер Шайтана. – Мабуть, тут я дав маху. Здається, я сказав їм приходити о 20: 15.
Але цієї миті двері відчинилися і дворецький оголосив:
– Доктор Робертс.
Чоловік, який зайшов усередину, всіма своїми манерами одразу нагадав типову бадьору лікарську поведінку. Це був життєрадісний рум’янощокий чолов’яга середніх років із маленькими сяйливими очками, волоссям, що потроху починало лисіти, і схильністю до embonpoint[9]. Та й узагалі все в ньому мало по-лікарськи начищений до блиску й продезінфікований до неможливості вигляд. Він рухався енергійно і впевнено. Було досить лише одного погляду на нього, щоб запевнитися, що його діагноз неодмінно буде правильним, а лікування – приємним та ефективним. Так і очікуєш почути від нього: «Келишок шампанського прискорить одужання». То був чоловік із роками й роками життєвого досвіду за плечима!
– Сподіваюся, я не спізнився? – промовив доктор Робертс зі щирим занепокоєнням.
Він потиснув руку господареві вечора й познайомився з рештою гостей. Знайомство з Баттлом, здавалося, особливо потішило лікаря.
– Подумати лишень, та на ваших плечах мало не весь Скотленд-Ярд тримається, чи не так? Оце справді цікаво! Негарно, звісно, змушувати вас говорити про роботу, але маю попередити, що навряд чи зможу стриматися. Я завжди цікавився темою злочинів. Не найкраще захоплення для лікаря, мабуть. Головне, не розповідати про це своїм пацієнтам зі слабкими нервами, га-га-га!
Двері знову відчинилися.
– Місіс Лоррімер.
Місіс Лоррімер була вишукано вбраною шістдесятилітньою жінкою. Риси її обличчя були витонченими й делікатними, сиве волосся красиво вкладеним, а голос її звучав чітко й виразно.
– Маю надію, я не запізнилася, – сказала вона, підходячи до господаря.
Потім жінка розвернулася від нього, щоб привітатися з доктором Робертсом, з яким уже була знайома.
Знову залунав голос дворецького:
– Майор Деспард.
Майор Деспард був високим худорлявим гарним чоловіком, красу чийого обличчя дещо зіпсував шрам на скроні. Привітавшись з усіма, він одразу ж ковзнув у бік полковника Рейса, і двоє чоловіків згодом уже говорили про спорт і обмінювалися досвідом сафарі.
Двері відчинилися ще раз, і дворецький оголосив про прибуття останньої гості:
– Міс Мередіт.
У кімнату ввійшла дівчина років двадцяти. Вона була середнього зросту і вродлива з вигляду. Її каштанові кучері були зібрані на потилиці, а дивилася вона на всіх поглядом своїх великих сірих широко розплющених очей. Обличчя дівчини було лише трошечки припудрене, без зайвого макіяжу. Вона говорила повільно й сором’язливо.
– Святі небеса, – вигукнула вона, – невже я остання?
Містер Шайтана не забарився з хересом і компліментами для новоприбулої гості. Він відрекомендував її дуже офіційно, майже церемоніально.
Врешті-решт міс Мередіт із келихом хересу в руці опинилася поруч із Пуаро.
– Наш друг – великий прихильник церемоніалу, – зауважив чоловічок із усмішкою на вустах.
– Я знаю, – погодилася дівчина. – У наш час усі переважно обходяться без формальних представлень. Просто кажуть: «Гадаю, тут усі одне одного знають», та й по всьому.
– І не переживають, чи це справді так?
– І не переживають, чи це справді так. Інколи від цього виникають незручні ситуації. Але, думаю, це вселяє відчуття трепоту й таємничості.
Вона повагалась якусь мить, а потім додала:
– А ось це місіс Олівер, письменниця?
Басовий голос місіс Олівер саме гучно линув кімнатою в цей момент, поки вона розмовляла з доктором Робертсом:
– Ви не можете заперечити існування жіночих інстинктів, лікарю. Жінки, безсумнівно, володіють такими речами.
Забувши, що тепер її чоло прикрите гривкою, вона за звичкою хотіла відкинути волосся назад із лоба, але чубчик незмінно залишився на місці.
– Так, це місіс Олівер, – відповів бельгієць.
– Та, що написала «Знахідку в бібліотеці»?
– Власною персоною.
Міс Мередіт трохи насупилася.
– А той джентльмен із дерев’яним обличчям… Здається, містер Шайтана назвав його суперінтендантом?
– Зі Скотленд-Ярду.
– А ви?
– А що я?
– Я все про вас знаю, мсьє Пуаро. Це ви розкрили ті «вбивства за абеткою».
– Мадемуазель, я цілком збитий із пантелику.
Міс Мередіт звела брови.
– Містер Шайтана, – почала вона, а тоді замовкла. – Містер Шайтана…
Пуаро заговорив стишеним голосом:
– Скидається на те, що він полюбляє тему злочинів. Можна сказати й так. Звісно, він хоче почути, як ми ведемо суперечку одне з одним. Він он уже підбурює місіс Олівер та доктора Робертса. Вони там обговорюють отрути, які не залишають після себе слідів.
– Що за дивний чоловік! – вигукнула міс Мередіт, майже хапаючи ротом повітря.
– Доктор Робертс?
– Та ні, містер Шайтана.
Її тілом пройшла легенька дрож, перш ніж вона заговорила знову:
– Мені здається, що в ньому є щось трохи моторошне. Ніколи не знаєш, чого від нього чекати. Речі, які його веселять, можуть виявитися насправді чимось… чимось абсолютно жорстоким.
– Як-от полювання на лисиць?
Міс Мередіт кинула на чоловічка погляд, повний докору.
– Я мала на увазі щось зовсім інше. Щось таке… східне!
– У нього справді фантазія строката, – погодився Пуаро.
– Перепрошую, ви сказали «як у ката»?
– Ні-ні, строката.
