Сліди СС - Ростислав Феодосійович Самбук

— Ага, — підвівся комісар, — пробачте, мсьє Серж, ми потім закінчимо нашу суперечку.

Він повернувся за кілька хвилин, тримаючи в руках конверт. Витяг з нього кілька папірців. Мовив, переглядаючи їх:

— Справа ускладнюється тим, панове, що утримувачі місцевих притонів, — скоса глянув на Дубровського, — і тут ви, мсьє Серж, на жаль, маєте рацію, підтримують контакти з деякими представниками місцевих органів влади…

— Скажіть прямо, Люсьєн, купили поліцію! — відрубав Анрі.

Бонне поморщився.

— Дещо прямолінійно, та сенс у цьому є. Саме тому я змушений був діяти тихо й обережно… Коли б вони відчули, що ми наступаємо їм на хвіст, я маю на увазі зграю, котра вивезла сюди французьких дівчат, заховали б кінці в воду. Тому в місцевому поліцейському управлінні — а ми цілком залежимо від нього — я більше натискав на формальну сторону справи і тримався так, наче вірив кожному їхньому слову і покладаюсь лише на їхні зусилля… — комісар відсунув недопитий мартіні й налив собі води. — В цей же час надійні люди працювали за моїм завданням, та й дні, проведені нами у злачних місцях, панове, не минули марно. Оце, — поклав на стіл маленький папірець, — список найдорожчих притонів Танжера та околиць. Деякі з них маскуються під готелі, ресторани, нічні клуби. Мої друзі вибрали тут, повторюю, найбільш фешенебельні, бо саме з їхніми власниками могли контактуватися люди, що мають можливість літаком вивозити дівчат із Європи. Не треба пояснювати чому?

Анрі нетерпляче замахав руками.

— Далі, далі, Люсьєн…

— Зрозуміло, найшикарніші з них змушені постійно оновлювати контингент. Дівчата там — не офіційні повії, зареєстровані в поліції. Коли б це було так, ми б дуже легко встановили по картотеці, склад яких притонів оновився, і це б значно полегшило наше розслідування. І все ж ми маємо ще один список — тут позначені кишла, де за останні два місяці з'явились нові дівчата. Це — найважливіший папірець для нас зараз, панове. Готелі «Мадрід», «Рожева вілла», «Синій берег», нічний клуб «Грайливі лялечки», ресторан «Перлина» та інші. Маємо їхній адреси. Список, як бачите, не дуже великий, і це звужує коло наших пошуків. Я не можу твердити, що саме тут замкнеться коло, але здоровий глузд підказує, що ми йдемо вірним шляхом. — Бонне витяг авторучку. — Допишемо сюди казино «Дівчата в червоних панчохах». Мені радив відвідати його один кельнер. Пам'ятаєте, вчора ввечері обслуговував нас. Ще — нічне кабаре «Квітка сходу». Мабуть, поки що все…

— Ну, і?.. — очікувально втупився в нього Анрі.

— Категорично вимагаю від вас не вдаватися до власної ініціативи, — твердо відповів комісар. — Найменший прорахунок може зіпсувати все. По цих притоках піду я сам.

Анрі не здався.

— Але ж в них можна потрапити лише ввечері і, якщо рахувати по одному на добу, то…

— Іншого виходу нема.

— Я і Серж могли б… Невже ви думаєте, що в нас не вистачить такту і спритності, щоб розвідати…

— Ви бували в тутешніх притонах, мсьє? — різко обірвав його Бонне. — Я певен, ні. Вас розкусять одразу, а ви знаєте, що трапляється там з непроханими гостями? Не поспішайте, Савіль, і врахуйте, це не порада, а вимога.

— Я можу не поспішати, — знітився Анрі, — але Генрієтта…

— Ми зможемо допомогти їй, якщо будемо розсудливими. Саме тому я й просив би вас і надалі вештатись по ресторанах і бістро. Можна й найгіршого гатунку. Навряд чи в місцевій поліції вірять, що ви — журналісти, напевно, вважають агентами Інтерполу. Розмовляйте, розпитуйте, цікавтесь, чим хочете, — це напустить диму і заспокоїть кого треба. А зараз ми продовжимо наші мандри, панове…

Вони йшли вулицями європейської частини міста, розглядаючи вітрини. Прошкували тіньовою стороною, але й тут давила спека, і Дубровський вирвався з людського юрмовиська на край тротуару, де хоч трохи легше дихалося, незважаючи на те, що мимо рухався суцільний потік автомобілів — американські найновіших випусків і ще довоєнні, пошарпані, старомодні, немовби витягнені з автомобільного кладовища. Сергій ішов, байдуже дивлячись на машини, що переганяли його.

Заскреготіли гальма — попереду на перехресті світлофори спалахнули червоним. М'яко зашурхотівши шинами, мимо Сергія прокотився сірий «мерседес», зупинився попереду. Щось привернуло в ньому увагу Дубровського — здається, знайоме обличчя людини на задньому сидінні. Підійшовши, Сергій став так, щоб не впасти в очі пасажирам. Потім думав: добре, що не зустрівся поглядом з ним тоді. Очі виказали б його, не могли не виказати, бо в «мерседесі» сидів Франц Ангель.

Сергій упізнав його одразу, не було жодного сумніву — мало не кинувся до машини, щоб відкрити дверцята, витягти Ангеля, тримати, поки не збереться натовп, — Сергій не випустив би Ангеля, вмер, а не випустив би…

Замість цього пірнув у юрбу.

Боже мій, де ж Бонне?

Невже втече той, рожевощокий? Ангель зовсім не змінився, наче роки не владні над ним. Може, тільки округлився, як кажуть, посоліднішав.

Де ж Бонне?

Побачив Анрі біля вітрини, а поруч і комісара. І що вони знайшли там цікавого?

Бонне одразу помітив: щось трапилось.

— Чим ви схвильовані, Серж?

Дубровський озирнувся. Так і є, світлофор уже спалахнув зеленим і машини рушають. Потягнув за собою комісара.

— Он, бачите сірого «мерседеса» за перехрестям?.. — задихнувся. — Там — Франц Ангель…

Бонне стиснув його руку вище ліктя.

— Ви не помилились?

— Франц Ангель, — повторив Дубровський, — яка вже тут помилка?..

З-за рогу виринув червоний «пежо». Бонне підняв руку.

— Швидше, — підштовхнув до дверцят Анрі, — швидше, три чорти вам в печінку!..

«Пежо» встиг проскочити перехрестя на зелене світло.

— Попереду сірий «мерседес». Треба його наздогнати! — наказав Бонне шоферові. — До речі, — звернувся до Дубровського, — ви запам'ятали номер?

— Сто п'ятдесят п'ять — тридцять сім.

— «Мерседес»!.. — гмикнув шофер. — Панове знають, скільки кінських сил має «мерседес»?

— Ми не на шосе