Шість днів на роздуми - Джорджо Щербаненко
Метчі рушив, щоб виконати розпорядження Сандера, але Френсіс Чезлі, почервонівши, як буряк, звернувся до капітана:
— Арештувати панни Веймар ви не можете! Це не узгоджується з законом!
Сандер зморщив брови.
— По-перше, узгоджується щось там із законом чи не узгоджується, я знаю краще за вас. По-друге, панну Веймар я не заарештовую, а лише забираю до кабінету, щоб допитати віч-на-віч. А по-третє, при чому тут ви?
— Панна Веймар моя наречена, і я не можу дозволити… — заявив Чезлі.
— Чудово. От і не дозволяйте, — сказав ущипливо Сандер, показуючи сержантові красномовним жестом, щоб він виконував наказ.
Усі мовчали, поки панну Веймар і Джерріса виводили з вітальні. Френсіс Чезлі, люто бликаючи на капітана, вернувся на своє місце.
— Пора вам зрозуміти, — озвався знову Сандер, — у цій справі я не маю найменшого бажання жартувати. А тепер підемо далі.
Починаючи з кухаря і закінчуючи Матільдою Чезлі, всіх було допитано докладно. Вейтон слухав усе, але з його обличчя не сходили розпач, страх і мука.
Проте навіть такі рішучі й безоглядні дії Сандера нічого нового не виявили. Ніхто, крім панни Веймар і Джерріса, не залишав дому перед шостою і не дзвонив о тій порі. Для підтвердження своїх визнань у всіх знайшлося достатньо переконливих доказів.
Настав полудень, а слідство все ще топталося на місці. Даремно брати Чезлі, посилаючись на свої діла, просили дозволу покинути вітальню. Сандер був невблаганний. Пані Чезлі, украй стомлена, теж не могла удатися до свого покою, щоб трошки перепочити. Розлючений капітан засипав присутніх градом питань. Давалися взнаки п'ятнадцять років практики: допит вівся з диявольською спритністю. Питання ставилися підступні, каверзні, з усякими натяками, багатозначні. Навіть найобачніший злочинець, і той би попався в розкинуті сіті. А проте йому не вдалося дізнатися нічого конкретного.
Несподівано Сандер зробив перерву. Він закурив, а коли знов почав говорити, тон його голосу свідчив про зміну тактики.
— Ну що ж, даруйте мені за мою розв'язну поведінку, але я виконував свій обов'язок. — Тут він обдарував усмішкою всіх присутніх і зів далі: — Оскільки я дійшов до цього пункту, то мушу дати вам маленьке пояснення. Піддавати вас такому допиту мені не треба було, оскільки тепер життю пана Вейтона ніщо не загрожує і я можу вас запевнити: убивця ще цього вечора опиниться в мене в руках.
Вейтон одним стрибком зірвався з канапи і з раптовою жвавістю підійшов до Сандера.
— Капітане, — гукнув він, — ви правду говорите? Чи тільки хочете підбадьорити мене? — Тут він мотнув головою. — Ні, ні! Я повірити вам не можу!
Сандер поклав йому руку на плече.
— Дорогий пане Вейтон, я розумію ваш стан духу, але повірте мені. Вам нема чого боятися. Скажу навіть більше: ще кілька днів тому я вірив, що це дурний жарт, але сьогодні вранці я зрозумів і здобув докази, що це справжнісінька інтрига, замислена проти вас. Ви мали стати її жертвою. Мали, але не вийшло…
Сандер говорив, а сам стежив за всіма присутніми так, щоб ніхто цього не помітив. Джеллін теж придивлявся, але не зауважив жодної зміни, гідної уваги. Домашні Вейтона, здавалося, словами капітана зацікавилися. Але не більше. Тільки Френсіс Чезлі, сердитий на Сандера за те, що той затримав панну Веймар, слухав його тираду невдоволено.
О дванадцятій Сандер і Джеллін вийшли з вілли Вейтона.
— Ви зрозуміли, що я мав на увазі, коли з таким переконанням стверджував, що мені відомо все? — спитав Сандер.
— Так, пане капітан, — відповів Джеллін. — Ви мали на увазі полковника Енсайкоу.
— Атож. Сьогодні ввечері я дізнаюся від нього про все, і тоді побачимо, що про мене думатиме редакція «Олд Бостон». А тепер ідіть щось перекусіть. Я допитаю Гєртруду Веймар і цього… як його там звати?
— Джерріса, — підказав Артур.
— І цього Джерріса. До завтрашнього вечора я їх так і не звільню. Спершу нехай мине це дванадцяте…
Після цілого дня постування Джеллін з'їв сухарика. Дружина подала йому ще одного, але він (вперше від дня їхнього шлюбу) так скинувся і щось замурмотав, що бідолашна пані Джеллін мало не розплакалася.
Решту часу він пролежав у постелі із заплющеними очима, а о третій з'явився в кабінеті Сандера. Капітан був, здавалося, в доброму гуморі.
— Ви все ще не хочете поділитися зі мною своїми припущеннями? — спитав Сандер.
Джеллін помотав головою.
— Я ще не зовсім переконаний у слушності моїх підозрінь, — відповів він. — Може, це тільки моя фантазія.
— Ну що ж. Зате я поділюся з вами моїми спостереженнями, — сказав добродушно Сандер. — Я вважаю, що Гертруда Веймар знає куди більше, ніж нам признається. Сьогодні, коли я її допитував, вона відповідала занадто спокійно. Зовсім невинна людина завжди губиться, коли її допитує поліція, але вона залишалася незворушною. Боюся, що я протримаю її довго. Це вона або доручила комусь, або сама телефонувала до «Олд Бостон», і то, мабуть, з дому Вейтона, бо вона обслуговує телефонний вузол, і ніхто не може її проконтролювати.
— Але навіщо їй погрожувати Вейтонові листами, посилаючи їх поштою? — спитав Джеллін сповненим пошани голосом. — Це зовсім незрозуміле, безглузде, і саме це і треба нам насамперед з'ясувати, пане капітан.
— Ви добре знаєте, що Вейтон не вельми жалує панну Веймар та її ідилію з Френсісом Чезлі. Але ви не знаєте, що Вейтон чув про одруження Гертруди з Джоном Френзеном, про яка Френсіс Чезлі не відає й досі. Я зумів це вирвати в неї і тому…
— Рано чи пізно Френсіс Чезлі дізнається й так, що панна Веймар була дружиною Фрєнзена, — зауважив Джеллін. — Не вбивають того, хто може розкрити справу, про яку і так має дізнатися хтось інший.
Сандер закашлявся, а коли знов вирівняв дихання, то сказав:
— Воно-то так, але про таку справу можна довідатися
