Правда про справу Гаррі Квеберта - Жоель Діккер

— Не стріляйте! О господи, не стріляйте! Я Маркус Ґольдман! Письменник!

Він одразу ж опустив зброю.

— То це ви Маркус Ґольдман?

Він застромив зброю до кобури, і тут я помітив у нього бейдж.

— То ви з поліції?

— Сержант Перрі Ґегаловуд. Кримінальна поліція штату. Чого це ви тут лазите, га? Це місце злочину.

— А ви часто свою пукавку на людей наставляєте? А якби я був із федеральної поліції? Ото була б халепа, не сумнівайтеся! Вилетіли б зі служби враз!

Він зареготав.

— Ви? З поліції? Я вже десять хвилин дивлюся, як ви тут ходите околяса, щоб черевиків не забрьохати. А федерали, щойно бачать зброю, вихоплюють пістолет і смалять у білий світ, як у копійку!

— Я гадав, ви зарізяка якийсь.

— Бо чорний?

— Не тому. Вигляд у вас розбишацький. Це у вас індіанська краватка?

— Еге ж.

— Давно вже не в моді.

— Може, скажете все ж таки, що ви тут робите?

— Живу тут.

— Як це — живете?

— Я друг Гаррі Квеберта. Він попросив мене наглядати за будинком, поки його нема.

— Ви що, геть з глузду з’їхали? Гаррі Квеберта обвинувачують у подвійному вбивстві, в будинку був обшук і доступ туди заборонено! Ходімо зі мною, хлопче.

— Ви не опечатали дім.

Він на мить замислився.

— А хто ж думав, що там поселиться якийсь писака?

— То треба було думати. Хоч працівникові поліції це нелегко.

— І все-таки я вас заарештую.

— Нема такого закону! — вигукнув я. — Печаток нема, заборони нема! Я залишаюся тут. А то подам на вас до суду за те, що погрожували мені револьвером. І вимагатиму відшкодування мільйонних збитків, зокрема, і моральних. Я все зафільмував на камеру.

— Рот навчив, еге? — зітхнув Ґегаловуд.

— Еге ж.

— От чортяка! Рідну матінку посадить на електричний стілець, тільки би зняти обвинувачення зі свого клієнта.

— Дірка в законі, сержанте. Дірка в законі. Сподіваюся, до мене претензій більше немає.

— Є. Але дім нас більше не цікавить. А ось заходити за поліційні загороди я вам забороняю. Ви вмієте читати? Там написано: місце злочину, не заходити за стрічку.

Трохи зібравшись на дусі, я обтрусив сорочку, ступнув кілька кроків до ями і дуже серйозно сказав:

— Уявіть собі, сержанте, я теж веду розслідування. Ану кажіть, що ви знаєте про цю справу.

Він знову зареготав.

— Ні, я таки здурію! Ви? Ви ведете розслідування? Оце новина. До речі, з вас п’ятнадцять доларів.

— П’ятнадцять доларів? За що це?

— Це я заплатив за вашу книжку. Торік читав. Погана книжка. В житті нічого гіршого не читав. Тому поверніть гроші.

Я глянув йому в вічі й відказав:

— Сержанте, ідіть під три чорти.

Оскільки я рухався в бік ями і під ноги не дивився, то в неї несподівано й гепнув. І знову зарепетував, бо опинився в Нолиній могилі.

— Добалакалися! — вигукнув Ґегаловуд, стоячи на купі землі.

Він простягнув мені руку і допоміг вилізти нагору. Ми посідали на терасі, я віддав йому гроші. У мене була тільки п’ятдесятидоларова банкнота.

— Решта є? — поспитавсь я.

— Нема.

— То залиште собі.

— Дякую, письменнику.

— Я вже не письменник.

Я швидко второпав, що сержант Ґегаловуд був сварливий і впертий наче віслюк. Після моїх настирливих умовлянь він все ж таки розповів, що того дня, коли виявили тіло, був на постійному чергуванні й опинився коло ями чи не найперший.

— Там були людські останки й шкіряна торбинка. На торбинці, всередині, було викарбувано ім’я: «Нола Келлерґан». Я відкрив її й побачив рукопис, причому в досить пристойному стані. Гадаю, папір зберігся завдяки шкірі.

— Як ви дізналися, що то рукопис Гаррі Квеберта?

— Тоді я цього не знав. Я показав йому на допиті, і він відразу впізнав. Потім я, звісно, порівняв текст. Він точнісінько збігається з тією його книжкою, «Початки зла», що вийшла сімдесят шостого, менше ніж за рік після трагедії. Цікавий збіг, еге ж?

— Те, що він написав книжку про Нолу, не доводить, що він її вбив. Він каже, що рукопис пропав і що Нола часом брала його з собою.

— Труп дівчинки знайшли в його саду. І там-таки рукопис його книжки. Доведіть мені, що він не винен, письменнику, то, може, я передумаю.

— Мені хотілося б поглянути на рукопис.

— Нізащо. Це речовий доказ.

— Але я теж веду розслідування, я ж казав.

— Ваше розслідування мені до спини, письменнику. Ви здобудете доступ до справи, щойно Квеберт постане перед Великим журі.

Я вирішив показати, що теж не дилетант і дещо знаю про справу.

— Я балакав із Тревісом Довном, теперішнім аврорівським начальником поліції. Судячи з усього, коли Нола зникла, вони натрапили на слід: чорний «шевроле монте-карло».

— Та знаю я, — махнув рукою Ґегаловуд. — І вгадайте, Шерлоку Голмсе, у кого був чорний «шевроле монте-карло»? У Гаррі Квеберта.

— Звідки ви знаєте про «шевроле»?

— Читав тодішній звіт.

Я трохи подумав і запитав:

— Зачекайте, сержанте… якщо ви такий розумний, то поясніть, нащо Гаррі звелів садити квіти саме там, де він начебто поховав Нолу?

— Гадав, садівники не копатимуть так глибоко…

— Це дурня, самі розумієте. Гаррі не вбивав Ноли Келлерґан.

— Чому так певні цього?

— Він кохав її.

— Усі вони так на суді кажуть: «Я палко кохав її, тому й убив». Коли кохають, то не вбивають.

Сказавши те, Ґегаловуд підвівся, показуючи, що балачці край.

— Вже йдете, сержанте? Таж наше розслідування допіру розпочалося.

— Наше? Ви хочете сказати: моє?

— Коли ми знову зустрінемося?

— Ніколи, письменнику. Ніколи.

І він пішов собі, навіть не попрощавшись.

Нехай клятий Ґегаловуд і не сприймав мене поважно, зате з Тревісом Довном все було по-іншому: трохи згодом я зайшов до нього в поліційний відділок Аврори і показав анонімний лист, що знайшов його напередодні ввечері.

— Я до тебе. Ось, знайшов це в Гусячій бухті, — сказав я, поклавши йому того папірця на стіл.

Він прочитав його.

— «Ґольдмане, повертайся додому». І коли це сталося?

— Вчора ввечері. Пішов погуляти берегом, а як повернувся, цей лист стирчав із вхідних дверей.

— І ти, звісно, нічого не бачив?

— Нічогісінько.

— І вперше таке?

— Ага. Я ж тут лише два дні…

— Я зареєструю скаргу і заведу справу. Тобі треба бути обережним, Маркусе.

— Ти точнісінько, як моя матінка.

— Та ні, я серйозно. Не треба недооцінювати емоційного впливу цієї історії. Я залишу в себе цей лист?

— Бери.

— Дякую. А що ще я можу для тебе зробити? Ти ж, либонь, прийшов не лише