Правда про справу Гаррі Квеберта - Жоель Діккер
Наступного понеділка він знову прийшов і бачив, як я лупцюю Джареда. Стояв біля рингу і зацікавлено дивився, як я безжалісно та за всіма правилами гамселю приятеля, а потім сказав, що я непоганий боксер, аж йому самому захотілося знову взятися боксувати, щоб не втратити форми, і що мої поради будуть йому корисні. Йому було за п’ятдесят, та під просторою футболкою вгадувалося міцне, дуже тіло; він уміло місив грушу, впевнено тримався на ногах, зберіг стійку, всі рефлекси і трохи сповільнену, але впевнену рухливість ніг. Я запропонував йому для початку трохи потренуватися з грушею, і ми це робили цілісінький вечір.
Прийшов він і наступного понеділка, й опісля. А я став, сказати б, його особистим тренером. Отак і на тренуваннях і зав’язалися поміж нами щирі стосунки. Часом після тренувань ми сідали вдвох на лавці в роздягальні, щоб обсохнути і трохи побалакати. За кілька тижнів сталося те, чого я так боявся: Гаррі закортіло вийти на ринг і побоксувати зі мною три раунди. Звісно, я не зважився його молотити, а він залюбки кілька разів угатив мене в щелепу і послав у нокдаун.
Він реготав, казав, що давно так не тішився і вже й забув, як це весело. Відгамселивши мене, як гаман, і обізвавши хирляком, він запропонував разом повечеряти. Я провів його до студентської їдальні на велелюдній вулиці Берроузу, й, наминаючи жирні гамбургери, ми говорили про книжки і письменницьке ремесло.
— Ви вдатний студент, — сказав він, — знаєте, що й по чім.
— Дякую. А ви прочитали моє оповідання?
— Ще ні.
— Мені дуже хочеться знати, що ви про нього думаєте.
— Добре, друже, якщо це дасть вам задоволення, обіцяю, що перегляну і скажу свою думку.
— Тільки без будь-яких скидок.
— Згода.
Він назвав мене «друг», і я був просто-таки у захваті. Того ж вечора я зателефонував батькам і сповістив, що всього за декілька місяців після вступу до університету вже вечеряю з великим Гаррі Квебертом. Матінка мало не здуріла від щастя й обдзвонила половину знайомих, вихваляючись, що її розумака Маркус, Неперевершений, вже свій чоловік у найвищих літературних колах. Незабаром він стане великим письменником, не сумнівайтеся.
Вечеря після боксу стала частиною нашого понеділкового вечірнього ритуалу, і ніщо вже не змогло б йому завадити. Як ніколи, я почувався Неперевершеним: ще б пак, адже в мене були особливі стосунки з Гаррі Квебертом, і віднині по четвергах, коли я виступав на його лекціях, він звертався до мене на ім’я, а решта студентів задовольнялися звичайнісінькими «пан» або «панно».
За кілька місяців, десь у січні чи в лютому, незабаром після різдвяних вакацій, під час чергової понеділкової вечері я знову запитав Гаррі, що він скаже про моє оповідання, бо досі він і словом про нього не обмовився.
Повагавшись, він перепитав:
— Маркусе, вам справді кортить це знати?
— Авжеж. І покритикуйте мене, прошу вас. Я тут для того, щоб навчатися.
— Ви добре пишете. У вас неабиякий талант.
Я зашарівся з утіхи й нетерпляче вигукнув:
— А ще?
— Ви, звісно ж, дуже обдарований хлопчина.
Я аж не тямився від захвату.
— Але ж мені щось треба і вдосконалити, так?
— Та певно. Знаєте, у вас величезний потенціал, але все, що я прочитав, нічогісінько не варте. А як відверто, то воно препогане. Взагалі нікуди не годиться. До речі, це стосується й решти матеріалів, які я бачив у тому часописі. Вирубувати ліс задля того, щоб друкувати таке лайно, це злочин. На всіх дурнуватих писак у цій країні лісів не настачити. Треба зробити зусилля над собою.
Кров захолола у мене в жилах. Мене наче києм по голові загилили. З’ясувалося, що великий письменник Гаррі Квеберт ще й неабиякий мерзотник.
— Ви завжди такий? — гостро запитав я.
Він усміхнувся, лінькувато розглядаючи мене і вочевидь втішаючись ефектом своїх слів.
— Який?
— Нестерпний.
Він зареготав.
— Послухайте, Марку, я ж достеменно знаю, хто ви такий: першокурсник з претензіями, який вважає, начебто Ньюарк — центр світу. Як ото європейці в Середні віки, аж поки сіли на кораблі та виявили, що більшість цивілізацій по той бік океану розвиненіші за їхню, а потім чимдуж намагалися приховати той факт, улаштовуючи різанину за різаниною. Скажу вам таке, Маркусе: ви хлопець хоч куди, та якщо не будете ворушитися, то згаснете. У вас міцні тексти. Але переробляти треба все — стиль, фрази, поняття, ідеї. Вам треба глянути на себе збоку і більше працювати. Ваша проблема в тому, що ви мало працюєте. Задовольняєтеся тим, що є, ліпите слово до слова без ладу, і це дається взнаки. Гадаєте, ви геній, еге ж? Помиляєтеся. Ваша праця — лайно, отже, нікуди не годиться. Все треба робити наново. Розумієте?
— Та не дуже…
Я просто-таки пінився зо гніву: як це він наважився, нехай там хоч ким він буде? Яке право має так поводитися з людиною на прізвисько Неперевершений?
А Гаррі знай своє:
— Наведу простий приклад. Ви хороший боксер. Це факт. Ви вмієте битися. Але дивіться: ви змагаєтеся лише з отим бідолашним хлопчиною і гамселите його, мов гаман, із таким самовдоволеним виглядом, що мене аж нудить. Б’єтеся ви лише з ним, бо тільки так певні своєї перемоги. Тому ви хирляк, Маркусе. Боягуз. Гівнюк. Нікчема, плюгавець, покидьок. Ви можете тільки очі замилювати. І найгірше те, що таке вас цілком влаштовує. Позмагайтеся зі справжнім супротивником! Наберіться мужності! Бокс ніколи не бреше, ринг — найкращий спосіб дізнатися, хто на що здатен: або ти відлупцюєш, або тебе, але ошукати не можна ні себе, ні інших. А ви так і дивитеся, щоб чкурнути в кущі. Знаєте, хто ви? Самозванець. Знаєте, чому той часопис друкував ваші оповідання на останніх сторінках? Бо вони погані. Та й край. А чому оповідання Райнгарца так шанували? Бо вони чудові. Це могло викликати у вас бажання перевершити самого себе, працювати від ранку до вечора і написати неймовірний текст, але ж набагато простіше вдатися до невеличкого палацового перевороту, прибрати Райнгарца і друкуватися самому, замість того, щоб хоч трохи змінитися. Ось я спробую вгадати, Маркусе, — адже ви все
