Я, зомбі - Леонід Григорович Кононович

— Все за планом, — задоволено звістив він. — Чиста робота!

— Ефект першого удару… — буркнув Мурат, втираючи лоба. — Командос?

— Відступили.

— Бойова група?

— На Заріччі. Чекають зв'язку.

— Ну, слава тобі Господи, — відітхнув я, — справилися!

Хмари в небі порідшали, й через мутнобілі шиби блиснуло сонце. Мурат глянув на дзиґарка. Добігала вже п'ята година.

— От сатана… не встигаємо, ну… не встигаємо, хоч убий! — На лобі в нього краплями виступив піт. — Дві хвилини… — Він гарячково роззирнувся. — Де ти подів сумку? Де сумка… сумка Малевича, га?!

— Облиш, — буркнув я, запалюючи сигарету. — От на місце приїдем…

— Дурню! — гаркнув Мурат і, перегнувшись через мене, згріб шкуратяну торбу Малевича, котра валялась на лаві. — Шибку… Шибку, хутчій!..

Я одкрив вікно. В машину дмухнуло сніговою пилюгою. Ми були вже за містом, і ліворуч тяглися якісь провалля.

— Слухай, та в чому, власне, річ… — почав було я і затнувся: Мурат пропхався у вікно й скількись часу зволікав, неначеб до чогось прислухаючись, а тоді цупкіше згріб сумку своєю лапою, замахнувся й щосили пожбурив її геть у провалля.

— Жени! — заревів він, падаючи на лаву. — Вмикай сирену, мигавку… жени чимдуж, жени!..

Мотори завили, й машину як з катапульти вистрілило. Я насилу встиг вхопитися за Барабаша, й ми повалилися додолу, задираючи ноги, як два блазні. Коли авто вихопилось на гору, я звівсь на коліна й, озирнувшись, угледів…

… вогненнорудий смерч, котрий беззвучно виріс у проваллі, змітаючи дерева з торішніми воронячими гніздами, підкидаючи в зимове небо брили мерзлої землі, глини і здійнявши цілісіньку хмару сліпучої снігової куряви. Я роззявив рота; ударна громова хвиля вдерлася у машину й стусонула по барабанних перетинках; од їдкого смороду вибухівки забило подих; скількись часу за сніговою пилюгою нічого не було видно, й ми рухалися наосліп.

Машина збігла униз й притьмом виїхала на Заріччя. Ми проскочили попід містом. За шибами тоскно застугонів вітер.

— Зв'язок давай… зв'язок! — гаркнув Мурат, стусаючи мене попід ребра.

Кашляючи та відпльовуючись, я виліз на лаву і ввімкнув рацію. Барабаш сидів і кліпав очима, — певне, його таки оглушило.

— Джамшид, Джамшид, я — Хусейн… Джамшид, я—Хусейн!.. — заговорив я на фарсі.

— Джамшид на зв'язку! — відгукнувся Мур-Мур. У «Тартарі» тільки ми двоє знали фарсі — згодивсятаки полон у Афгані, — й це було вперше, коли ця мова здалася на якесь діло.

— Вас чую! — сказав я. — Перебуваєм: Заріччя, сорок перший кілометр. Чекаємо охорони. Повторюю: Заріччя, сорок перший кілометр.

— Прийнято! — сказав МурМур. — Прийнято: Заріччя… — В навушниках захрипіло, загарчало, а тоді стало так вити, що голос Мур-Мура згубився геть.

— Приїхали! — понуро буркнув я, вимикаючи рацію. — Вже глушать. Ну, та повідомлення дійшло…

— Гальмууй! — заревів Мурат, перегнувшись через переднє сидіння й напружено вдивляючись у шосе, котре бігло назустріч. — Засікли, сволота! Гальмуй!

Я виглянув зза його плеча, і всередині у мене все аж засмикалось: з бокового шосе поволі викотився здоровезний «Урал» армійського зразка з брезентовим верхом і загальмував поперек лінії руху, перекривши дорогу.

Авто неначе спіткнулося, й нас кинуло вперед. Я зваливсь на Барабаша, боляче забившись об його макітру, вугласту й тверду, мов деревиняка, тоді одлетів назад і, падаючи на спину, встиг розстебнути кобуру й висмикнути зпід пахви парабелума. Коли я звівсь на ноги й став висовуватись у вікно, дверцята «Урала» вже розчахнулись.

В кабіні, лицем до нас, стиснувши в зубах цигарку, а в руках автомат зі складаним прикладом, сидів якийсь парубійко. Він просто сидів собі й посміхався — цей невисокий, білявий хлопчина з холодним поглядом і нахабно-багряним лицем, й уся його біографія читалася, мов на лобі написана. Я вгадав її за якусь частку секунди, поки завалював парабелума убік, опускаючи мушку під його правий лікоть. Я знав цих людей — це був типовий комсюк, яких доста на кожному підприємстві, в кожному вузі чи технікумі: спочатку вони працюють стукачами, потім — дрібними провокаторами, з тих, що видирають гасла та зав'язують бійки на мітингах та демонстраціях, а далі за комсомольською путівкою та рекомендацією оперативників їх беруть в органи й довіряють зброю. І от він зараз сидить і впивається своєю безконтрольністю і безкарністю, і смакує в думках, як прошиє це авто, мов бляшанку зпід сардин, однією чергою свого АКСУ. А тоді посмішка злізла з його лиця, мов шкура з гадюки, й воно побіліло й перекосилося од ненависті, і автомат заплигав у його руках, неначе відбійний молоток.

Реакція в мене блискавична, але я теж зволікав; я зволікав аж до того моменту, коли перевертаючись, кулі стали рикошетить од вітрової шиби, де стояло панцерне шкло, — й лиш тоді затримав подих і, опустивши приціл ще нижче, придавив спускову скобу. Пострілу не чутно було, але ефект був разючий — парубійка неначеб ногою загилили: він підстрибнув на сидінні й, сторч головою випавши з кабіни, кілька разів перекотився по слизькому від ожеледиці асфальту. Автомат одлетів і загруз в брудному, злежаному снігу коло обочини. І тої ж самісінької миті зпід брезентової халабуди прудко, мовчки й діловито стали стрибати здоровезні вовкулаки в плямистих комбінезонах.

Зброя в них була, але вона їм так і не здалася: я, Мурат і Барабаш вискочили з машини й кинулися на них, зав'язуючи рукопашну. Мені аж совісно стало… люди добрі, їх же вчили воювати тільки з мирним населенням! Мурат зловив двох зарізяк за барки й, луснувши головами, перекинув через дротяну огорожу, яка ділила шосе. Барабаш спритно цюкнув якогось бембу по шиї, крутонувсь, пропускаючи зустрічний удар, і вибив дух іще з одного. Я державсь поруч, справуючись не згірше, й попри все аж замилувавсь. Господи, що тільки не казали в фірмі «Тартар» про Барабаша: і простий, як труси за руб двадцять, і тупезний, як дві довбні разом, і дурний, як господарське мило… а хтось розпустив чутки, що в старих польських хроніках ідіотизм козацького роду Барабашів відзначають як спадкову рису, — але в рукопашному поєдинку це був митець, цей дурнуватий чолов'яга з грубим вульгарним лицем не