Сліди на тротуарі - Віталій Петлювань

— Є така приказка: брехнею світ пройдеш, та назад не вернешся. Ну, а наш Василь тільки що винайшов цю нову зброю проти мене. Ти — його мати. Подумай добре, що нам з ним робити.

Вона страждала, не маючи змоги хоч чим-небудь виправдати сина у власних очах. Персні, гроші, тепер цей конфлікт — усе говорило проти нього. І все ж мати побоялася остаточно визнати його винним, їй легше було ходити із сумнівами в серці, аніж відкрито глянути в очі жорстокій правді.

Та незабаром усі заспокоїлися. Син днював і ночував у бабки, до матері приходив лише в ті години, коли вітчима не було дома. І сказав, що вони з вітчимом вороги на все життя…

… Данилевич жодного разу не перебив розповіді чоловіка, який сидів проти нього. Тільки коли той замовк, Данилевич запитав:

— Ви так і не з'ясували, куди поділися персні і гроші? І нікому не заявили про це, ні в школі, ні в міліції?

— Так нікому і не сказав.

— Посоромилися?

— Ні. Мене просили забути про все. Я дав слово…

— Розумію.

Деякий час капітан Данилевич сидів у глибокій задумі, ніби забувши про гостя, і той відчув себе ніяково. Він навіть чомусь пожалкував, що був таким одвертим. У цю хвилину наче вперше побачив, що капітан набагато молодший за нього. «Навряд чи ти, друже, — подумав гість, — зрозумієш усю складність мого становища. Навряд…»

А справа в тому, що попри всі незгоди, всі бурі цих останніх років, відколи вій одружився, любов до жінки, з якою він зв'язав свою долю, ще зміцніла, горе дружини стало до певної міри і його горем. Він довгий час був байдужий до Василя, дивився на нього, як на чужого. Не шукав шляхів до цього покаліченого вихованням хлопця і втручався в сімейні справи тільки тоді, коли бачив, що син ображає матір або насміхається над ним, вітчимом. На спалахи гніву з його боку юнак відповідав ненавистю. Так вони й жили, двоє чоловіків, один юний і самозакоханий, другий — старший, але байдужий до чужої иеврівноваженої дитини. Настав час, і старшому довелося пожалкувати, що чотири роки тому він майже не помічав присутності в домі дванадцятилітнього хлопчака, не взявся по-батьківському за його виховання. Тепер це вже був не той Вася: в його кишені водилися гроші, цигарки; крім морозива і кіно, він полюбляв вино і ресторан. Рано, дуже рано почав шукати цей хлопець легкого життя, і якусь частку провини за це, коли говорити відверто, брав на себе і Васин вітчим.

Але про це, звичайно, він тільки думав. Думав і нікому ніколи не признавався.

Чи зрозумів його настрій, його погляд на всю цю історію капітан міліції?

Дуже не хотілося, щоб капітан бачив у ньому тільки ображену людину, готову будь-що обмовити пасинка і цим відхреститися від нього, від його гріхів і помилок, захищаючи лише свою гідність.

Несподіване запитання насторожило його.

— А що хороше, позитивне помітили ви в характері Василя? Чим він цікавиться, до чого має хист?

Перш ніж відповісти капітанові, вітчим змушений був признатися собі, що хорошого в хлопцеві він так і не розглядів, бо не шукав, не відчував у цьому потреби.

— Скажу відверто, — промовив він, — ми відразу якось зненавиділи один одного…

Знову настала пауза.

Капітан нарешті подякував за щирість і відвертість, з якою вітчим розповів про свого пасинка. Він пообіцяв тримати хлопця деякий час під своїм наглядом, з'ясувати, чи далеко зайшла його дружба з такими хлопцями, як Жорка. Наприкінці капітан поцікавився, чим зайнятий він, Васин вітчим, після роботи, як проводить вихідні дні.

— Люблю рибалити. З вудочками на Десні буваю. Інколи на риболовлі й заночую.

— І дружина з вами?

— Один раз була.

— А Вася?

— Він… ніколи.

— Не хоче? Не любить річки?

— Не знаю. Я не запрошував. То був малий, а тепер…

— А тепер дорослий?

— Тепер у нього свої справи…

Капітан Данилевич сказав одверто:

— Погано. Дуже погано. Ми ж з вами теж були колись хлопчаками. Згадайте… І ще згадайте Гайдара… Як умів він знайти найкоротшу стежку до юного серця.

Одного тихого весняного дня капітан Микола Данилевич стояв на трамвайній зупинці біля Контрактової площі. Він був у сірому цивільному костюмі, білих парусинових туфлях; шию нещільно облягав синюватий галстук. Ніяких ознак міліцейської форми.

Була саме та година, коли трамваї, що йдуть на Поділ і на Пущу-Водицю, переповнені. Робітники, службовці встигли вже після роботи побувати в крамницях і з пакунками поспішали додому.

Данилевич пильно стежить за двома підлітками, що пробиваються у трамвайний вагон. Один з них добре одягнений, у чистих випрасуваних штанях і вельветовій курточці з «блискавкою», другий у напівплащі бежового кольору. На обох «модні» кепочки з маленькими саморобними козирками.

Підійшов один вагон, другий. Хлопці в кепочках знов і знов пірнають у натовп, але кожного разу їм чомусь не щастить потрапити у трамвай. У чому справа?

Аж ось хлопці відійшли вбік і, озираючись, про щось заговорили. Данилевич бачив, як вони подалися в скверик і вибрали в найглухішому місці лаву. Сіли. Почали лічити гроші. Через деякий час знову з'явилися на трамвайній зупинці, і все повторилося. Данилевич і собі ближче пробився до вагона. Коли один з хлопців, той, що у вельветовій курточці, шаснув рукою в кишеню чужого пальта, Данилевич поклав йому руку на плече. Хлопець здригнувся. Рвонувся вбік. Та Данилевич не відпустив його. Другий хлопець, помітивши небезпеку, зник.

— Чого вам? Чого причепилися? — зухвало огризався затриманий.

Те, що біля нього був не міліціонер, а звичайна цивільна людина, надавало хлопцеві більшої певності.

— Та я просто скучив за тобою, — всміхаючись промовив Данилевич. — Здрастуй, Васю.

Хлопець здивовано кліпнув очима. І впізнав