Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук

Біля мене сиділа біла-біла жінка. Щось неземне світилося в її обличчі – була вона чудової вроди.

– А що, вже тут? – спитала вона.

– Хто? – перепитав я, але вона похитала головою.

– Ще не тут, – сказала. – А ти бачиш мене?

– Бачу, – мовив я досить спокійно, бо мариська таки навідують мене і я до того звик.

– Це зле, – сумно всміхнулася жінка. – Не повинен бачити мене.

– А ти хто? – запитав я, боячись голосніше дихнути. Вона лише подивилася на мене.

– А як гадаєш? – спитала згодом. – Ким тобі видаюся?

– Дуже вже гарна ти, – сказав я. Вона засміялася.

– Це зле, що мене побачив, – мовила. – Чи багато тобі ще писати?

– Багато, – відповів я. – Половину.

– Чим же закінчиш?

– Не знаю, – відказав я. – Чим можна закінчувати коло? Хіба воно має кінець?

– Все має кінець. Хто-хто, а я вже знаю, – сказала жінка.

Я мовчав. Вона смутно похитувала головою.

– Зле, що ти мене побачив.

– Але хто ти? – спитав я в надії, що помиляюся.

– Спи, – м'яко шепнула вона самими вустами. – Одпочинь! Мені буде шкода тебе, коли закінчиш писати. Оце намисто з літер, що прядеш, твоя єдина ниточка. Хапаєшся за неї, бо надто боїшся.

– Чого? – Я відчув, що хвилююся. – Чого можу боятися?

– Що закінчив мандрівку в тишу житейську, – шепнула вона. – А може, й узагалі мандрівку. Зараз ти йдеш назад. Хочеш повторити шлях, яким перейшов у молодості, і тим самим знову ввійти у свої безмежні кільця. А коли скінчиш і це?

Не мав що сказати. Приплющив очі від утоми, а коли розплющився, тиша навкруги стояла, така тиша, що я подумав: існую сам у великому просторі.

Вийшов із паркого куреня на повітря. Ні, цю тишу ні з чим не порівняти – вона свята. Дрижали, мов живі, зорі, сипали золотий пісок проміння й обрушували його на землю, а та оголилася, розімліла й дихала, ніби жива. Місяць плив, як човник, намагаючись утриматися на нетривких хвилях неба. Цвіркуни таки справді мовчали, й не було леготу, тільки глибокий, затамований рух. Це дихав степ, росла трава, бродили земні соки – вічне існування, якому немає виміру перед очима цих зір і цього неба з його смішним, ненадійним човником, котрий ніколи не пристане до берега.

– Я стояв, залитий молочним світлом, і вже не думав про тільки-но відбуту розмову. Коли то була смерть, недовго вона мене милуватиме. А коли сподіванка? Кажуть, колись вони були сестрами, але хто тоді їхній батько? Оцей місяць чи степ? А може, вітер, якому байдуже, що творити і що запліднювати? Його не турбують діти, бо не має в них потреби. Він легковажний і дурний навійло, але чому витворив собі таких чудних дітей?

Я стояв серед степу, огорнений дивними думками й почуттями, аж доки не отямився.

«Не можу гаяти часу, – хльоснула мене думка. – Вчиню хоч це: перейду ще раз колом життя, бо воно ось-ось має замкнутися».

А тоді? Тоді побачимо. Вічне людське незміряне й чарівне «побачимо»…

Я сам собі варю тут, на пасіці, куліш, сам харчуюся, хоч і моя паніматка не забуває мене й часто привозить якогось вибагливішого харчу, ліпше й майстерніше приготованого.

Цього ж разу приїхала не вона, а мій старшин син. Зістрибнув з коня й пустив його пастися. Привітався до мене належно, але від мене не сховалося, що він сумний, а може, чимось занепокоєний. Сів біля мене й, доки я їв смачний, ще теплий борщ, похльостував себе по чоботу канчуком.

– Мені хочеться поговорити з вами, – сказав він нарешті, – але коли на те зважуюся, щось спиняє.

– Що ж тебе спиняє? – спитав я, облизуючи ложку.

– А те, що мало знаю про ваше життя до того, як народився. Оповідали мати: ви багато блукали. Я всміхнувся.

– Це було так давно, що й нецікаво. Не міг загріти місця на землі.

Син мій позирнув на мене пильно. Чи вловив на нещирості, чи й так – між нами запала на мить тиша. Я мовчки доїдав борщ. Відверто кажучи, після сьогоднішньої нічної пригоди було мені не до розмов. Хотілося ретельно все обміркувати: і той сон-видіння, й ту чудну розмову. Я зирнув на сина, і він нагадав мені юнака, що прийшов колись до мене в сад і назвався моїм іменням.

– Що там удома? – спитав я.

– Як завжди, – мій син усміхнувся. – Що було, те є.

– Живете там без господаря, – поважно відказав я. – А без господаря – як без голови.

– Господарем завжди була наша мати, – з тою ж таки трохи сумною усмішкою сказав мій син.

– То що ж тебе зацікавило в моєму колишньому житті?

– Як ви його витримували?

– Так, як усі, – сказав я. – Дурний був, то й носило мене казна-де! А порозумнішав – додому повернувся.

Ні, не таку відповідь хотів він почути від мене, щось його цікавило сокровенніше. Але розмови у нас не вийшло: він соромився розпитувати, а я в цей час сповідального настрою не мав. Отож наша балачка урвалася, і ми якийсь час сиділи мовчки. Я курив свою улюблену череп'яну люлечку, зроблену у формі козацької шапки, і було мені спокійно. Син же мій мовчки дивився повз мене, ніби його манив чудовий краєвид, який звідси розгортався. Зрештою звівся, попрощався, і за його конем курява задиміла. І тільки тепер я задумався над причинами цієї візитації. Лише тепер здогадався, що син мій так і не почав розмови, якої праг. Я ж повівся не так, щоб заохотити його, і не сприйняв його несміливого зачину. Намагався заспокоїти себе: чи не дурощі уїлися в голові сімнадцятирічного хлопця?

Кілька днів мене тривожило відчуття провини перед сином, і я забув про це тільки тоді, коли знову мене оточили спогади – поринув у них залюбки, розгортаючи перед собою сувій часу моєї молодості. Світ колишніх пригод полонив мене, і якийсь час я майже не випускав із руки пера.

РОЗДІЛ XXII,

у якому Турчиновський оповідає про ще один свій чудернацький сон

Я переконався, дорогий читальнику, що ворога до ворога веде пряма дорога, а приятеля до приятеля – довга й заплутана. Це не така вже мудра істина, але визначальна. Коли ж пізнаєш її на собі, то й поготів переконаєшся в її силі. Недаремно не сподівався я добра від того несподіваного мого регентування, бо,