Діви ночі - Юрій Павлович Винничук
— Він мене ніколи не випустить! — крикнула Віра. — Даю вам п’ять хвилин. Від моменту, як вони приїдуть.
— Що? — не второпав Микола. — Що вона нам дає?
— П’ять хвилин дає. Від моменту, як приїдуть наші боси.
— А що потім?
— Потім почне знову кричати. Уявляєш, що буде, якщо її крик почують гості?
— Який жах! — вигукнула Дзвінка.
Микола відразу зблід. Першої хвилі йому хотілося вже й самому кинутися на пошуки ключів, та вчасно схаменувся. Видно, і йому не хотілося шукати ґудза з Додиком.
Гості спізнилися на добрих півгодини. Коли почулося гудіння машин, Микола виструнчив дівчат обабіч доріжки і наказав усміхатися.
Металева брама пронизливо завищала і роз’їхалася, а на обійстя посунули чорні «Волги». За брамою зосталися дві міліцейські машини.
Обличчя партайґеноссе були пухкі і веселі. Вони ставали ще веселішими і ще пухкішими, коли в поле зору потрапляли вродливі панночки з квітами.
Микола дав знак, і дівчата кинулися з букетами до гостей. Тицьнувши квіти, вони хапали відповідального товариша попід ручки і вели до столу. Таким був сценарій. Але відповідальних товаришів було тільки дев’ять, а дівчат десять. Досить було Дзвінці заґуздратися трохи, вибираючи «свій» тип, і ось вона вже зосталася без кавалера. Розгублено всміхаючись, підійшла до Миколи:
— Здається, я зайва?
Та не встигла договорити цю фразу, як біля неї враз об’явився Додик. Він цмокнув Дзвінці долоню, узяв букета і безцеремонно заплів її руку за свій лікоть. Струнка й худенька постать Дзвінки жодною мірою не гармоніювала з цим одороблом, що мав руки орангутанга. Ледве чи такого клієнта вона сподівалася нині. До того ж у Додика якийсь таємничий дефект.
— Миколо, — сказав я. — Треба відпустити ту жінку. Пішли скажемо Додикові, що дівчата будуть бунтувати.
— А, може, не будуть, — м’явся Микола.
— Будуть. Ти їх не знаєш.
— От чорт! Ну, пішли.
Ми зупинилися біля Додика, і Микола, з таємничим виглядом моргаючи йому, сказав:
— Тут таке діло… На хвильку можна?
— У мене нема секретів від цієї чарівної дами.
— Ну, тоді… Там у будинку якась жінка верещала… вона хоче, щоб її випустили. Інакше влаштує істерику знову. Нащо нам зайвий клопіт?
— А-а, ти про прибиральницю? — награно байдужим топом відказав Додик. — Нема питань. Хай валить, звідки приїхала. Теж мені працівниця! Найнялася на повний тиждень, а потім каже, що субота і неділя не входять. Ну я взлостився і замкнув її.
Ми з Дзвінкою перезирнулися, тамуючи сміх.
— То я піду відімкну? — спитав Микола. — Де ключі?
Я мало не бовкнув: «За картиною», — але вчасно схаменувся. Коли Микола подався до Віри, я замислився, навіщо Додикові Дзвінка, якщо він розраховував на Віру. Він виразно нервувався і раз-по-раз зиркав у бік будівлі. Либонь нізащо не хотів пропустити того моменту, коли його коханка врешті дремене на волю. Але Дзвінка вирішила і собі дістати задоволення та щоразу відвертала увагу Додика, теревенячи то про чудову природу довкола, то про погоду, то про столи з наїдками. Цілком можливо, що Дзвінка мала для нього правити лише за ширму, а насправді він збирався провести ніч зі своєю давньою коханкою… Що ж то в нього за дефект такий?
Врешті Додик здався і посунув до столу. Микола тим часом випустив Віру, вона хутенько шмигнула, ніким не помічена за високими кущами, і випірнула щойно біля брами. Микола відчинив фіртку, і каґебістська полонянка зникла. Так, одне добре діло я вже зробив. Пора й перекусити. За столами уже гуло, як у вулику. Та без Миколи я не відважувався до них наближатися.
— Ходи, — гукнув нарешті мені. — Нас там стіл чекає, — і кивнув на будівлю.
— Е! — спинив я його. — Ти куди?
— Як то куди? Їсти!
— Але чого туди?
— А ти як, зібрався з начальством обідати?
— А що тут такого? Там і так на більшу кількість гостей накрито.
— Але не для таких, як ми з тобою.
— Ну, ти мене вбиваєш! Був би я знав!
— То що б зробив?
— Плюнув би та й не поїхав! Щоб я ото на задвірках, як лакей?! Та ніколи в житті!
Якщо чесно, то я добре знав, що роблю. Я тягнув час. Я вже помітив погляди Дзвінки, помітив, як вона киває мені головою. Мовляв, чого ви там застрягли. Я відкивнув — ну, ти ж бачиш, що це не від нас залежить. Дзвінка — бистра дівка — ловить усе одним махом. Зірвавшись з місця, підбігла до нас і, вхопивши попід руки, поволокла до столу. Микола щось лопотів, готовий уже й вибачатися перед цілим столом. Гості зустріли вчинок Дзвінки схвальним гомоном, а може, то мені тільки здалося. У всякому разі дехто з них підбадьорливо кивнув нам — чого там церемонитися, свої хлопці…
Столи були накриті літерою П. На чолі стола сиділи два представники з Центру в товаристві своїх дам. По краях розсілися вже місцеві кадри, а ми з Миколою сіли вкінці столу.
Безладний гамір урешті втихнув, і слово взяв заступник Щербицького. Говорив, як і всі тут, звісно, по-московському, але не вимовляючи «ґ» та не акаючи. Його словниковий запас не вирізнявся особливим багатством, і присутнім довелося почути про небувалі звершення компартії, про те, як львівська організація приємно здивувала своєю бурхливою діяльністю і що товариш Щербицький особисто сьогодні вранці передав телефоном вітання усім присутнім. Я мало не просльозився. Невже він вітав також і мене разом з повіями?
У кожному разі я з задоволенням підняв келих за те, щоб усіх комуняк врешті-решт трафив шляк. Цей подумки проказаний тост мені так припав до вподоби, що я його виголосив подумки ще кілька разів, аж поки мені не стало по цимбалах, є ті комуністи, чи їх нема.
Не буду читача втомлювати описами застілля. Скажу тільки, що боси поводилися за столом так самісінько, як і ми, смертні, але трошки не так. А як, я й сам не знаю. Щось було в цьому бенкеті таке невловиме, що відразу його вирізняло з-поміж усіх, які я бачив. Навіть такі популярні на ту пору анекдоти про Леоніда Ілліча звучали тут із якимсь особливим акцентом.
Що більше випивалося, то все вільнішою робилася застільна атмосфера. Боси потихеньку починали тиснута дівчат, а ті, вірні настановам пані Аліни, густо червоніли й попискували, наче мишки. Це босам дуже подобалося. Таваріщ із Центра навіть вигукнув:
— Ох уж еті хахлушкі!
Після чого всі чомусь дуже радісно засміялися, адже
