П'ять життів доктора Гундлаха - Вольфганг Шрайєр
Лишалось питання, хто ж випередив викрадачів. Зайтц запевняв, що підпілля складається з різних угруповань, які суперничають одне з одним, і їхнє недавнє об'єднання лише поверхове. Ліві сили дуже різношерсті й роздроблені, це дивна суміш з ліберальних демократів, християнських соціалістів, комуністів і анархістів. Якісь терористи теж могли довідатися, що викрадачі вимагають за заложника велику суму грошей, і вирішили перехопити викуп, замаскувавшись під поліційний патруль. Усім потрібні гроші для придбання зброї, гроші посилюють вплив не тільки в економіці, а й у політиці. Повстанці в уніформі — це, між іншим, не такий-то рідкісний трюк. Вони намагаються захопити в бою не тільки зброю, а й уніформу, або навіть шиють її собі самі, як у сусідній Гватемалі. Початок поклали сандіністи, які свого часу, переодягшись у форму національної гвардії, блискавично захопили урядову резиденцію в Манагуа — це був початок кінця генерала Сомоси…
— В цьому випадку, — докинув Зайтц, — жодне розслідування нічого втішного не дасть.
Цими словами він ніби підсумував усі плутані здогади й сумніви; ніхто з них не бачив рятівного виходу. Вони стояли як баби-жалібниці, не був виключенням тут і Гундлах, незважаючи на його винахідливість, жвавість думки і його вміння вмить знаходити вихід з найскладніших ситуацій. «Аварійний майстер сам потрапив в аварію», — подумав Гундлах, впадаючи у депресію. Це завдання було для нього як занадто велика кістка для маленького собаки. Він відчував себе людиною, що упала на повному бігу, а тепер стоїть навколішках і ладна заридати, як і Гертель, перед порожнім багажником. Принаймні, на душі стало б легше… Одне було ясно: крах кар'єри, який він спостерігав учора в життєписі полковника Махано, загрожував тепер і йому самому.
В цю мить пані Біндінг доповіла по селектору, що прибули пани Хілларі й Пінеро з детективного бюро.
— Чого їм треба? — буркнув Зайтц. — Учора концерн розірвав з ними договір; за вашим наполяганням, пане Гундлах.
Гундлах нахилився над селектором, ніби він тут господар, і сказав:
— Попросіть їх зайти.
«Діяти, ніби нічого не сталося!» — подумав він. Зазнавали краху останні надії, але цього ніхто не повинен був помітити. Адже життя тривало. Доводилось рухатися вперед, хоч би й на колінах! Нерви його витримають. Пістолет, що лежав у внутрішній кишені піджака, заважав йому, Гундлах вийняв його й кинув на полірований стіл Зайтца поряд з пластиковою вибухівкою. Його зброєю була голова. Зараз він погодився б укласти угоду з самим чортом; гірше не буде.
12
— Джентльмени, — стомленим голосом мовив Зайтц, — чим можу служити?
— Я приніс вам заключний звіт, — відповів Хілларі. — Як бачите, ми дотримуємось належного порядку, незважаючи на те, що нас безпідставно відсторонено.
— Можливо, ваша допомога зараз буде якраз дуже бажаною.
— Але ж бачите, сер, ваша фірма іншої думки. Вчора вранці ми отримали з Німеччини телеграму, яка підтверджує розрив договору з нами й передачу грошей містерові Гундлаху. Отже, нас відсторонили од справи. Сподіваємось, вам пощастило передати суму й ви незабаром матимете змогу привітати тут бідолашного пана Дорпмюллера.
Зайтц нічого не відповів, учепившись у край столу.
— Звідки ви знаєте, — запитав Гундлах, — що передача грошей уже відбулася?
— Ми нічогісінько не знаємо, сер. Нас тільки дивують телефонні розмови, які велися з вашого апарата і які ми записали на плівку. Але це, звичайно, не наше діло. Мені дуже шкода, що ми через оті заворушення в місті лише тепер спромоглися від'єднатись од вашого телефону. Містер Пінеро супроводжує мене, щоб з вашого дозволу забрати підслуховуючі прилади і розірвати з вами всякі контакти.
— Лишіть усе як є! — Гундлах став між Пінеро й телефонним апаратом, аж задихаючись від раптової підозри. — Ви й досі нас підслуховували?
— Підслуховували, але згідно контракту. Тут велика різниця.
— Після передачі грошей договір з вами розірвано. А ви все ще продовжували нав підслуховувати? — Гундлах відчув, що ось-ось почне лаятись. А мав же намір, обираючи менше зло, укласти з детективами угоду. Щось дужче за здоровий глузд брало в ньому гору й підштовхувало на сварку. В непевних ситуаціях можна було б перечекати або вдатись до запобіжних дій. Він хотів показати, на що здатний, не даючи їм перейти в наступ.
— У нас ще немає письмового підтвердження про розрив, — незворушно вів Хілларі. — А без цього ми ніколи не припиняємо роботи. Додам, що саме завдяки цьому принципові ми про дещо дізнались… — Метким рухом, щоб не дати Гундлахові можливості перехопити звіт, він поклав його на стіл перед Зайтцом. — Це дало певну користь.
На відміну від попередніх звітів, що не сягали за одну-дві сторінки, цього разу детективи принесли цілу папку. Доктор Зайтц почав квапливо перегортати папери, потім, зупинившись на якомусь місці, почав уважно читати. Там було сторінок двадцять — тридцять тексту, акуратно надрукованого на електричній машинці.
— Ну що ж, панове, навіщо розбалакувати? — вигукнув Гундлах. — Грошей немає! Єдине, що нам за них дали, це дві грудки пластикової вибухівки, ось вони, та штамп похоронної контори «Сінай» на документі, який засвідчує мою особу. Півтори години тому нас підступно обікрали, а тепер ми сушимо собі голову над тим, хто ж інформував грабіжників.
— Прийміть моє співчуття, — мовив Пінеро, й досі не маючи змоги підійти до телефону, щоб від'єднати підслуховуючі прилади. — Таке часто трапляється в цьому місті, щоправда, не з нами… Містер Хілларі вас попереджав. Це робота не для дилетантів.
— Хочете сказати, що це ваша «робота»?
— Так, ми маємо в цьому певний досвід.
— Ви назвали «Сінай»? — запитав Хілларі. — А хто ж вас сьогодні супроводжував?
— За кермом сидів пан Гертель.
— Я
