П'ять життів доктора Гундлаха - Вольфганг Шрайєр

— Інститут тропіків, — сказав Гертель, коли вони поклали в багажник машини обидві валізи з грішми, — з їхнього погляду ідеальне місце. Але, можливо, то лише перша з п'яти або шести зупинок. Нас ганятимуть від одного місця до іншого, щоб перевірити, чи немає за нами хвоста.

Гертель говорив як людина, що має певний досвід. Гундлах погодився. Вони під'їхали до університетського містечка; перед учбовим корпусом Гундлах побачив два танки. Все це викликало тривогу, хоч він і не міг збагнути причини того неприємного відчуття. Можливо тому, що мусив зараз підійти до телефону? Очевидно, тут викрадачі припустились помилки, давши досить часу для того, щоб детективи підключились до телефону біля інституту тропіків і підслухали, куди їх звідти спрямують… Але він одмахнувся від цієї думки, просто він зараз надто знервований. Утримуючи в себе Дорпмюллера, викрадачі можуть бути впевнені, що їх не ошукають.

Гертель їхав тепер зеленими околицями. Дорога вела вгору, і попереду вже було видно інститут тропіків. Його біла споруда височіла на голому пагорбі; викрадач, який там, очевидно, чатував, має можливість тримати в полі зору всі підходи. Трохи віддалік над долиною здіймався вулкан з двома жерлами кратерів.

— Вони називаються Бокерон і Пікачо, — сказав Гертель; голос його ледь відчутно здригнувся. Він був тепер насторожений і, як тоді в аеропорту, намагався за балакучістю приховати свій страх. — Інститут зразковий, має досить пристойні лабораторії ботаніки, хімії, зоології, вулканознавства, метеорології… Він отримує допомогу з Бонна. Вчені багатьох країн мають тут можливість досліджувати проблеми тропіків.

— Облишмо поки що ці проблеми…

Але Гертеля не можна було зупинити. Якби викуп затягся, то він, як гід на екскурсії, розповів би про все місто. Напружене мовчання сотало його нерви.

І раптом їх зупинили. Неподалік від інституту, біля якогось садівництва солдати махнули їм, щоб спинилися на узбіччі. Гундлах вийшов з машини і, як робив це вдома, порушивши правила руху, спокійно і ввічливо дістав паспорт і документ із посольства. Та й чого йому турбуватись? Після вчорашньої сутички з солдатами, яка закінчилася знайомством із полковником Махано, він почував себе впевнено, йому здавалось, що, давши вчора хабара солдатам у будинку пастора, він купив прихильність усієї армії.

Солдати звеліли підійти до начальницького «джипа», який стояв на території садівництва, між ділянками гвоздик, гладіолусів і гортензій. На передньому крилі машини, звісивши ноги, сидів невиспаний лейтенант у польовій уніформі. Солдат передав йому знайдений у машині Гундлаха пістолет.

— Навіщо ви його возите з собою? — запитав лейтенант.

То був пістолет Гертеля, вони відразу його знайшли в скриньці біля щитка приладів. Що за ідіотське запитання, адже тут багато хто носить зброю. Тут просто необхідно носити зброю, пояснював Гундлах, хоч би для захисту від нападів, тільки минулого тижня викрадено шефа їхнього філіалу, й зовсім поряд, в Ескалоні.

Лейтенант ізсунувся з «джипа» так, що аж радіоантена загойдалась, і просто грядкою пішов до їхньої машини.

— А що в багажнику? Також зброя?

— Ділова документація, пане лейтенант.

— Будь ласка, відчиніть.

— Це секретні фірмові папери.

— Тільки не для мене, сеньйоре.

— Тоді прошу з'єднати мене з полковником Махано.

— Що вам ударило в голову? Як же я це зроблю?..

— Ми перебуваємо під його особистою охороною.

Лейтенант замислився. Він або не хотів наражатись на неприємності, або ж просто був стомлений, бо вирішив не зв'язуватися з німцями. Гундлах отримав назад свої документи й навіть Гертелів пістолет. Удихнувши пахощів європейських квітів, — а на них він добре знався, — Гундлах знову сів у машину.

— Поїхали, Петере! — сказав він. — І викиньте, будь ласка, кудись оцю залізяку.

Рушаючи з місця, Гертель дав занадто багато газу, так що аж скати пробуксували.

— Ці хлопці ще не зажили сумної слави, — мовив Гертель. Він кахикнув, бо від страху аж захрип. — Коли я побачив нашивки на їхніх рукавах, то відразу збагнув: солдати з батальйону Сан-Карлоса, цих нічого боятись.

Гундлах не відповів. Зупинившись біля інституту тропіків, вони зразу побачили відкритий телефонний апарат, куди можна було дзвонити з міста; над апаратом нависав лише невеличкий козирок із плексигласу. Було за дві хвилини сьома. Вони чекали біля телефону. Надворі стояла приємна прохолода. Від них у промінні ранкового сонця падали на асфальт кумедні довгі тіні.

— Неначе в кіно, — мовив Гертель.

— Тільки не дуже веселому, — байдуже відказав Гундлах. «Я вже третій день у цій країні», — подумав він і раптом збагнув, що його так збентежило недавно та й зараз бентежить. Майже на кожному перехресті стояли поліцейські й армійські патрулі — відгомін учорашніх подій; викрадачі йшли на великий ризик. Та й Гундлахові з Гертелем не минути контрольних постів, а вони ж не мали супровідного листа чи підтримки полковника. Якщо викрадачі діяли вчора так обережно й відклали викуп, то чому так ризикують сьогодні? Ось що насторожувало Гундлаха — їхня легковажність.

Нарешті різко задзвонив телефон, і Гундлах зняв трубку. Чоловічий голос наказав:

— Тепер їдьте до парку Бальбоа, там повернете на південь, об'їхавши озеро Ілопанго, дістанетесь дороги номер п'ять і повільно рухатиметесь нею в напрямку Ілобаско. Якщо вам блимне фарами «ленд-ровер», зупинитесь, одчините багажник і чекатимете, поки ми все зробимо. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — відповів Гундлах і повісив трубку. Гертель заховав пістолет у багажник, щоб під час наступної перевірки уникнути неприємностей. Досить смішний маршрут околицями вигадали викрадачі, мабуть, лише для того, щоб на не забитих транспортом вулицях переконатися, що за ними не стежать. Парк Бальбоа був край долини біля південних відрогів гори. Отже, доводилось їхати назад майже через половину міста, ширина якого з півночі на південь була, на щастя, меншою, ніж його протяжність зі сходу на захід. За парком вони проїздили кварталом, який дуже нагадував дачну місцевість, — футуристичні бунгало з басейнами, газонами й породистими псами.

— Вони глузують з нас, — буркнув