Смиренність отця Брауна - Гілберт Кійт Честертон

— О, тільки не стрибайте, пане Крук! — стривожено вигукнула дівчина. — Тут дуже високо.

Людина, що осідлала паркан, наче крилатого коня, виявилася довготелесим незграбним юнаком із темним волоссям, розумним та інтелігентним. Через смаглявий колір шкіри він скидався на іноземця. Його засмагу підкреслювала червона краватка зухвало яскравого відтінку — єдина вочевидь продумана деталь одягу. Можливо, це було щось символічне. Він не дослухався до благань дівчини і, ризикуючи переламати собі ноги, з легкістю коника зістрибнув на землю.

— Думаю, я мав стати злодієм, — спокійно промовив він. — Так, безперечно, і сталося б, якби я не народився в цьому чудовому будинку по сусідству з вами. Утім нічого поганого я у цьому не бачу.

— Як ви можете так казати? — докірливо вигукнула дівчина.

— Розумієте, якщо ти народився не з того боку паркану, де тобі потрібно, по-моєму, ти маєш право через нього перелізти.

— Ніколи не знаєш, що ви зараз скажете або зробите.

— Я і сам зазвичай цього не знаю, — відповів пан Крук. — У будь-якому разі зараз я саме з того боку паркану, з якого мені належить бути.

— А з якого боку паркану вам належить бути? — з посмішкою запитала юна співрозмовниця.

— З того, де ви, — відповів молодик.

І молоді люди пішли разом лавровою алею. Раптом тричі просурмив, наближаючись, автомобільний клаксон; елегантний автомобіль світло-зеленого кольору, наче птах, підлетів до ґанку і, весь здригаючись, зупинився.

— Ого, — сказав молодик у червоній краватці, — ось хто вже справді народився з потрібного боку. Я не знав, панно Адамс, що у вашої сім'ї такий новомодний Санта-Клаус.

— Це мій хрещений батько пан Леопольд Фішер. Він завжди приїжджає до нас на другий день Різдва.

І після мимовільної паузи, що виказувала брак ентузіазму, Рубі Адамс додала:

— Він дуже добрий.

Журналіст Джон Крук багато чув про великого магната з Сіті пана Леопольда Фішера, і якщо великий магнат ніколи не чув про Джона Крука, то у будь-якому разі не з вини останнього, оскільки він неодноразово і вкрай суворо відгукувався про пана Леопольда на сторінках «Заклику» і «Нового часу». Утім зараз пан Крук не казав ані слова і з похмурим виглядом спостерігав за розвантаженням автомобіля — а це був досить тривалий процес. Спочатку відчинилися передні дверцята, і з машини вийшов високий елегантний шофер у зеленому, потім — задні дверцята, і з машини вийшов низенький елегантний прислуга в сірому; потім вони удвох доправили пана Леопольда на ґанок і стали розпаковувати його, неначе цінний, ретельно перев'язаний пакунок. З-під пледів, настільки численних, що їх вистачило б на цілу крамницю, з-під шкур усіх лісових звірів і шаликів усіх барв веселки з'явилося нарешті щось, що нагадувало людську фігуру. Це був досить привітний, хоча й схожий на іноземця літній джентльмен із сивою цапиною борідкою і сяючою посмішкою, що заходився потирати руки у величезних хутряних рукавицях.

Але ще задовго до кінця цієї процедури двері будинку відчинилися, і на ґанок вийшов полковник Адамс (батько молодої леді в шубці), щоб зустріти й супроводити почесного гостя до будинку. Це був високий, чорнявий і дуже мовчазний чоловік у червоному ковпаку, що нагадував феску[16] і надавав йому схожості з колоніальним старійшиною або єгипетським пашею. Разом із ним вийшов його свояк, молодий фермер, що недавно приїхав із Канади — міцний і галасливий чоловік зі світлою борідкою на ім'я Джеймс Блаунт. Їх обох супроводжувала ще одна досить скромна особа — католицький священик із сусідньої парафії. Покійна дружина полковника була католичкою, і діти, як заведено в таких випадках, виховувалися католиками. Священик цей був нічим не примітний, навіть прізвище у нього було пересічним — Браун. Однак полковник поважав його товариство і часто запрошував до себе.

У просторому передпокої було достатньо місця навіть для пана Леопольда і його численних оболонок. Передпокій цей, непомірно великий для такого будинку, становив собою величезне приміщення, в одному кінці якого були вхідні двері з ґанком, а в іншому — сходи на другий поверх. Тут, перед каміном із повішеною над ним шпагою полковника, процедуру роздягання новоприбулого гостя було завершено, і всі присутні, зокрема й похмурий Крук, були представлені пану Леопольду Фішеру. Однак поважний фінансист все ще вовтузився зі своїм бездоганно пошитим одягом. Він довго порпався у внутрішній кишені фрака і нарешті, сяючи від гордощів, видобув звідти чорний овальний футляр, який містив, як він пояснив, різдвяний подарунок для його хрещениці. З неприхованою пихою, що обеззброювала, він високо підняв футляр, так, щоб усі могли його бачити, потім злегка натиснув пружину — кришка відкинулася, і всі завмерли, засліплені: фонтан кристалізованого світла раптом ожив у них перед очима. На помаранчевому оксамиті, у заглибленні, наче три яйця у гнізді, лежали три чистих сяючих діаманти, і здавалося, навіть повітря засвітилося їхнім блиском. Фішер стояв, доброзичливо посміхаючись, насолоджуючись подивом і захопленням дівчини, стриманим зачудуванням і небагатослівною вдячністю полковника та здивованими вигуками решти присутніх.

— Поки що я покладу їх назад, моя люба, — сказав Фішер, ховаючи футляр у задню кишеню свого фрака. — Мені довелося поводитися дуже обережно, коли я їхав сюди. Майте на увазі, що це три знаменитих африканських діаманти, що називаються «летючими зірками», через те, що їх уже неодноразово викрадали. Усі великі злочинці полюють за ними, та й звичайні люди на вулиці чи в готелі, зрозуміло, не відмовилися б від них. У мене могли вкрасти діаманти дорогою сюди. Це було цілком можливо.

— Я б сказав, цілком природно, — сердито зауважив молодий чоловік у червоній краватці. — І я нікого не звинуватив би у цьому. Коли люди просять хліба,