— Ну–ну, — кивнув Андрій.
Знявши кашкета, він пригладив йоржик волосся та намагався не затримувати погляду на ще одній гості. Котра з його появою стихла й завмерла, ніби її застукали за чимось непристойним.
— Так я ось про що, пане Андрію…
— Знову ваша звичка панькатися!
— До моїх звичок ви звикли, пардонте за тавтологію! Гаразд, товаришу Левченко, ви служите в міліції. Уточнювати коло ваших обов'язків не будемо. Для нас важливо інше: ви ловите злочинців. Ви їх шукаєте. Отже, ви — пошуковець, нишпорка. Детективними історіями не цікавились?
— У житті вистачає.
— Даремно. Часом вигадані злочини, придумані вбивці та несправжні сищики дають таким, як ви, Андрію, масу підказок. Керують вашими діями, так чи ні?
— Ніхто моїми діями не керує. Хіба начальство, — Андрій посміхнувся. — Ви ось все колами ходите, Савичу. Ніяк не закінчите.
— Момент–момент! Чому вчать сищиків справжніх, як ось ви, ті детективи, котрих вигадали письменники? Люди, зовсім не знайомі з вашою службою, взагалі далекі від реального життя?
— І чому ж вчать? — взявши собі табуретку, Левченко присів до столу.
— Хочеш розгадати страшну та заплутану таємницю, хочеш когось або щось знайти — дивитися треба під носом! — видав Нещерет переможно. — Розгадка часто проста. І вона — перед очима! Повертаючись до вашого питання, Андрію. Кажете — замучилися мене шукати? А не треба мучитися! Слід просто повернутися до себе додому. І все відразу з'ясується, стане на свої місця! Я у вас під носом, ось тут, нікуди особливо й не ховаюся!
— Он ви як завертаєте!
У подібних словесних пасажах був увесь доктор Нещерет. Хоча переставав грати й чудити, коли йшлося про його суто професійну, медичну сферу. Там пояснював усе чітко, стисло, ясно.
Медицина в міліцейській роботі завжди допоміжна. І хоча для розтину, якщо це було необхідно, тіла відправляли анатомам в область, Антон Савич постійно надавав на місці ті консультації, котрі не вимагали деталей.
Зовні Нещерет нагадував усіх старорежимних професорів разом узятих, бачених Левченком у кіно. Не обов'язково ці благообразні дивакуваті живчики були лікарями. Та будь–хто з них цілком підходив, коли треба порівняти з кимось сатанівського доктора.
На думку Андрія, якби Нещерет мав трошки більший зріст, цілком ставав подібним до вченого мужа з кіно про депутата Балтики, якого зіграв Микола Черкасов. Між іншим, самому Андрієві кіно не сподобалося. Він чомусь неохоче сприймав історії про те, як аристократи під фінал починали загравати з пролетаріатом. Та списував це на свої особисті таргани. Тим більше, що Антон Савич був подібний не на самого актора, а на зіграного ним вченого Полежаєва.
— Давно сидите?
— Не дуже. Любі з нами не дуже цікаво, в карти вона не грає…
— Не граю! — не втрималася дівчина, якої Андрій уперто намагався не помічати, й додала ображено: — Але мені цікаво! Ви знаєте, Андрію Петровичу, що сьогодні — повня, а місяць — у Водолії?
Левченко з докором глянув на Поліну Стефанівну.
— Морочите голову дівчині. Й нам заразом. От для чого?
— Ці дні повинні єднати близьких по духу людей, — не знітившись, пояснила бібліотекарка. — Ми тут, я сподіваюсь, всі такі. Збіг показовий, Андрію.
— Який збіг? Нічого не розумію! Й не хочу, якщо чесно!
— Бачу, що не хочете. За чесність — дякую, — Стефанівна ледь помітно кивнула. — Але карти все одно сьогодні лягають не до вас. Повний місяць, серед іншого, найкращий час для активної трати накопичених сил. А зараз, коли нічне світило ввійшло в знак Водолію, природа вимагає від людей бути сміливими й давати волю бажанням. Бачте, все сходиться.
— Нічого я не бачу, — відмахнувся Левченко. — Цікаво, для чого вашим гостям усі ці казки.
Нещерет тут же підняв руки на рівень плечей:
— Здаюся, здаюся! Моя місія дуже проста — привів сюди Любочку, аби не ходила одна після заходу сонця. Чоловічої компанії їй не вистачає. А крім мене, немолодого, нема кому підставити плече.
Андрій весь цей час уникав погляду дівчини. Ясно, знову ці забави зі спробою звести героя війни з медсестрою, котра нерівно дихала до нього й не надто приховувала це. Вона вже працювала тут разом із доктором Нещеретом, коли Левченко лишився в міліції. Знав про неї лиш те, що була в партизанському загоні, теж при госпіталі, тож відразу відкинув захід лікаря з приводу Любиного боягузтва. Більше року партизанки напевне вилікували в молодої жінки навіть найпотаємніші боязні.
Як давно помітив Андрій, військовий час, особливо для тих, хто кілька років жив під німцями, загалом змінив звичні людські уявлення про страхи. Навпаки, берегтися й вважати слід удень. Безпечнішими для багатьох ставали вечори й ночі. Звісно, з нічного затишку могли виринути зненацька як свої, так і вороги — але водночас темрява ховала, давала значно більше шансів на порятунок.
Тому не обдурите, добрий докторе Нещерет!
— Ми з вами разом проведемо Любаню до самої хати, — пообіцяв великодушно, додавши чого: — Я все ж таки з пістолетом. Тільки, раз уже я вас знайшов, Савичу, ходіть на пару слів.
— Страшний секрет? — лікар з удаваною суворістю зсунув брови.
— Не знаю, чи страшний. Але дамам точно не цікавий. Потім повечеряємо — й гайда. Чимось погодуєте, Стефанівно?
— Знайду, — буркнула бібліотекарка. — Ви давайте, пліткуйте. Ми ось із Любою теж без чоловічих вух поговоримо. Нам є про що, правда, доцю?
Дівчина кивнула. Війна зробила її сиротою, тому до Поліни Стефанівни тягнулася, немов до матері.
Та не була проти. Бо в неї теж нікого не лишилося…
2
Чоловіки вийшли на ганок.
Андрій прихопив армійський планшет, де, крім необхідних у даний момент паперів, тримав ще й папіроси. Поки лікар ляскав себе по кишенях, шукаючи свої, витягнув коробку «Казбеку», широким жестом простягнув:
— Труїться, Савичу.
— А я не курив до війни, — сказав доктор, делікатно беручи цигарку двома пальцями. — Повірити важко, що дожив майже до шістдесяти — і ніколи не оскоромився. Саме якось
