Репортер - Юліан Семенов
Моє єство протестує проти того, що в кіно показують, як роздягається жінка; те, що має бути таємничим, інтимним, не можна виносити на загальний огляд! Пам’ятаю, як я прикро червонів, коли до нас на урок малюнка вперше прийшла натурщиця. Найдужче я тоді боявся, що вона буде зовсім гола: все повстало в мені проти цього, вся моя безмовна кричуща істота…
Мабуть, через це перший шлюб так скоро кінчився; винен, звичайно, я; не встежив, коли Лідія почала читати цього самого Ремарка — натяки, безсоромні розмови, безконечна пиятика, ненадійна хисткість стосунків; згодом захопилася судорожною, чужою нашому строю почуттів поезією тих, хто наприкінці п’ятдесятих увірвався в «Юность», тому, напевне, і ночами поступово стала зухвалою, не по-жіночому сміливою. Якось вона сказала: «Між двома все можливе і все чисте». А я відразу згадав ті порнографічні фільми, які ми дивилися на дачі в Кузінцова, і з жахом подумав: «Невже й вона здатна на таке?»
… Після неї я жив схимником майже півроку, а тоді запросив у майстерню молоденьку дівчину з Казанського вокзалу: приїхала з Омська, простояла в черзі за квитком до Сімферополя цілу ніч, не спавши, в готель, не попала, ну я її й одвіз до себе.
Вона здивувалася, що я художник; вирішила, що всі картини, зібрані тут, — мої; угостив її вечерею, дав випити, а потім запропонував позувати: «Двадцять п’ять карбованців за сеанс згодяться». Ну й напозувався! Після того п’ять днів шукав, до кого звернутися; у венерологічний диспансер іти не можна, залишиться клеймо, треба знайти свого лікаря, а де ти його знайдеш?! Зв’язки потрібні, всюди потрібні зв’язки, без них — ані кроку!
Відтоді мене немов одрубало від жінок, але поступово ціпеніюча сором’язливість зникла — я досі солодко згадую, як було з тією дівицею, але страх не покидав, непереступний страх.
… Коли я зустрів на вулиці Ольгу, мені враз здалося, що світ спинився, така вона була прекрасна своєю завершеною, суворою красою.
… Я часто замислювався, чому я так активно не сприймаю Сар’яна, імпресіоністів, усіх цих «бубно-валетів». І прийшов до висновку: в їхніх роботах немає завершеності. Вони не дають цілісної концепції, яка нікому не дозволить додумувати своє, таке, що може змінити існуючу даність, тобто натуру. Мистецтво — це визначеність, абсолютне втілення задуму. Тільки тоді це твоє стає обов’язковим загальним.
Коли такий живописець, як Ренуар, пнеться показати сонце через полиски на траві, я запитую: «А чи вмів він намалювати реальне світило?!» Штукарство ніколи не виявить правди, лише сурогат.
… Ольга йшла по Нікітському бульвару; була рання осінь; листя видавалося золотим, тріпотливим; загальна гармонія навколишньої краси ще більше підкреслювалася її обличчям, яке немовби вбирало в себе і дитячий гомін, і воркування голубів на піщаних доріжках, і тихий говір бабусь, що сиділи на лавочках.
Я відчував дивну, немов магнітну силу, котру випромінювала вона. Мені здавалося, що це не я йду, а щось таємниче, сховане в самій моїй сокровенній суті, йде за дівчиною, підкоряючись її владному поклику.
Я ввійшов до під’їзду слідом за нею, встиг ускочити в ліфт, кров прилила до обличчя (і це в мої роки!), натиснув кнопку «сім», на два поверхи вище від її, п’ятого; вискочивши з ліфта, завмер біля прольоту: вона відчиняла двері сімнадцятої квартири… Найбільше я боявся, що вона прийшла в гості до подруги; про мужчину й думати не міг, бо в мені з’явилося покірне відчуття приналежності цій красі; якби вона покликала мене — пішов би за нею на край світу, все їй до ніг поклав би; Андрій Бульба кинув батьківщину, і тільки черства людина, в якій не жеврів іскра творчості, не зрозуміє його пориву…
Я простовбичив на сходах сьомого поверху до самої ночі. Коли зупинявся ліфт і виходили жильці, доводилося, наче якомусь дурню-детективу, вдавати, ніби шукаю потрібну мені квартиру. Діждався, поки в двері моєї красуні постукала сива, зі слідами колишнього шарму, жінка; моя відчинила їй; я почув її голос: «Здрастуй, мамочко». Встиг помітити, що моя була у відкритому, коротенькому халатику; серце закалатало, обличчя побагровіло; я навшпиньки спустився вниз, став біля її дверей і завмер, намагаючись почути, про що там розмовляють, але двері були оббиті товстою ватяною клейонкою з бридким запахом презерватива.
… Доцент зустрів мене у шлафроку і з чубуком, хоч ніколи в житті не курив, тільки смоктав для годиться.
Спитав, чи хочу їсти; «не відмовляйся, не дівчина ж»; одвів на кухню, там тітонька накрила на стіл — соління чудові у них, а такого квасу з хріном, яким тут частують, немає ніде в Росії.
— Почекай, — перепинив я, — зараз і шматок у горло не полізе… Мені треба з тобою поговорити.
— Вітю, любий, один момент, — проспівала тітонька. — Підігрію калачі, масло з шинкою поставлю і піду, секретничайте собі на здоров’я.
… Доцент вислухав мене й тихенько засміявся. Він сміявся дивно: його сухувате обличчя із запалими щоками й довгим хрящуватим носом було нерухоме, в очах, як завжди, бринів докір, лише тіло м’яко розгойдувалось і часом він мені здавався киплячим чайником — ось-ось вода засичить і поллється на конфорку.
— Що, коханню кожен вік підвладний? — доколихав він своє запитання і співчутливо зітхнув. — Невже пройняло?
— Інакше б не прийшов.
— Ех, Вітю, Вітю, святий чоловіче, скільки разів я тобі говорив: заведи якусь кралю, грошей вистачить, щоб утримувати, ходи до неї, утішайся, і ти будеш гарантований від спокуси, подібної до цієї… Така захопленість убиває дух, Вітю… Вона розм’якшує, забирає ті сили, які потрібні для святої справи.
— Неправда, кохання зміцнює сили для нашої справи, — відповів я. — Світ урятує не тільки краса, а й кохання…
— Ти його не чіпай, — відрубав доцент. — Не поминай всує, не іреба, особливо якщо приміряєш такі слова на себе… Поясни, чого від мене хочеш? Може, сватом посилаєш?
— Ох, як жорстоко ти говориш! Скільки відчуженості в твоєму голосі, холоду, навіть якоїсь байдужості…
Обличчя доцента стало лагіднішим:
— Скільки їй років?
