Діви ночі - Юрій Павлович Винничук
На превелике моє щастя, я не зустрів дорогою нікого знайомого. Моя поява у військкоматі викликала чималий ажіотаж, секретарки не могли надивуватися:
— Ти шо на північному полюсі служив? А під шапкою снігу нема?
Комендант ошелешено гортав мій військовий квиток і не міг зрозуміти, чому я так довго — цілих півроку — не міг до нього дійти. Я щось белькотав, впріваючи під шинелею, яка мене гріла в найлютіші морози, і не смів розстібнути жодного ґудзика, аби не зганьбитися до решти своїм мундиром. Посопівши, комендант поставив у квитку печатку, видав мені пашпорт, і я, супроводжуваний кпинами секретарок, вивалив на вулицю. Пірнувши у першу-ліпшу браму, я скинув шинелю і шапку та повісив на поруччя сходів — комусь знадобиться. Потім вийняв із течки сорочку й штани, перебрався, а парадову форму, поточену міллю запхав у течку й лишив її там-таки у брамі. За хвилю я вже чимчикував центром міста, нічим абсолютно не відрізняючись від навколишнього середовища. Ви собі не уявляєте, яка це полегкість — отак узяти й розчинитися в натовпі: ти йдеш і нікому нема до тебе діла, ти стаєш людиною-невидимкою.
Але, не маючи жодних справ у місті, я вирішив вернутися до хати. І от на зупинці «четвірки» сталася пригода, яка започаткувала цілу смугу життєвих катавасій.
— Пробачте, ви не скажете, де тут можна пообідати?
Я вмить виринув із глибини своїх дум — переді мною розквітли дві фантастичні кралі, їхня врода належала до того типу, за яким завше всі озираються, милуються і палко прагнуть здобути, але одружуватися остерігаються.
Не знаю, який мене чорт підкусив бовкнути таке, чого не дозволила б собі жодна нормальна людина. Але спробуйте бути нормальним, коли біля вас такі запашні істоти — «шанель» число три било в ніс із відстані метра. Запитання звучало російською мовою, але я, вважаючи, що переді мною мої землячки, відповів українською:
— У мене, — ще й вишкірив зуби, як це люблять робити американські актори у тих фільмах, які ми купуємо.
Панночки хихикнули:
— У вас? Ви що — офіціант?
— Ні, я поет. Але живу поруч і можу вас нагодувати кишкою.
— Кішкою? — перепитали вони і перезирнулися.
І тоді я зрозумів, що це не галичанки, бо справжню галичанку збуди о третій годині ночі і спитай про кишку, то вона тобі вмить протарабанить усі вісім способів її приготування.
— Еге, — кивнув я, — кишкою. Це смаколик, який вам і не снився.
— Смакалік? — знову перепитали вони, не перестаючи хихикати, так, як це, мабуть, чинили чарівні англійки, коли зустрічали чарівного аборигена.
Тоді вже я перейшов на свою ламану російську і пояснив, про що йдеться, описавши, звісно, і ті вісім способів. Ясно, що тут і камінь пустив би слину, а тому я не здивувався, коли обидві скочили зі мною в трамвай і навіть милостиво зафундували талона.
Заки ми дісталися моєї хати на Голоскові, милі дівчата повідомили, що вони з Одеси і працюють в одеському цирку, який саме прибув до нас на гастролі.
Мешкав я на ту пору сам у привітному будиночку, який належав колись моєму дідові. А кишку та інші смачнющі речі передали мені зі Станіслава батьки, бо там, де вони жили — на благословенній Софіївці — трималося не тільки гусей, качок, кролів, свиней, кіз, а навіть корів.
І от, коли ми плямкали вже над другою пательнею, панночки розкололися: ніякі вони не циркачки. Просто приїхали до Львова погуляти. Ніде не працюють, але кожна має однокімнатну квартиру в Одесі.
— Не знаю, чи коректним буде з мого боку запитання: з чого ви живете?
Панночки не могли натішитися моєю наївністю:
— Який же він милий, правда?
Щось несміливе і туманне почало засвічуватися в моїй голові, неясний здогад ставив усе на свої місця, але одразу ж і находив опір при думці: а що сказала б моя ненька, якби дізналась, що гордість її кулінарного мистецтва — найкращу кишку всіх часів і народів — цямкають оці… оці… е-е… не знаю, як і сказати, бо те смачненьке слівце, яке має моя мама для даного хобі (нагадую: це був 1978 рік, коли професією таке заняття ще не називалося), може викликати у вас спазми горла, і якщо ви ненароком їсте зараз вареник, то ліпше мені стриматись.
— Так, він дуже милий, — підтвердила друга панночка і провела теплою долонею по моїй щоці.
У читача може скластися враження, що автор був набагато молодший від своїх гостей. Насправді було навпаки. Я мав тоді двадцять шість років, а дівчата — по вісімнадцять. Однак почувалися вони впевненіше й розкутіше, аніж я, вони сипали дотепами, говорячи цілком культурно, і лише деколи вставляли якесь одеське слівце. Одну звали Маріанна, а другу Лена (насправді Олександра, що їй дуже не подобалося). Я їх відразу перехрестив Марунькою і Леською, на що вони відреагували божевільним реготом, але не заперечували.
Попоївши та запивши львівським пивом, мої кралі повмощувалися на канапі, закурили «Marlboro» і почали розповідати.
ІСТОРІЯ ОДНОГО ГРІХА
Шлях на панель для кожної з панночок пролягав своєрідно. Марунька у восьмому класі «втріскалася» у спортсмена-десятикласника і віддалася йому на природі. Але, як виявилося, для цього спортсмена вона була лише черговим рекордом, досягнувши якого, він заспокоїтися не міг і рушив на подолання нових бар’єрів. Ну, а Марунька, винятково з бажання забутися, закохалася вдруге. А потім утретє і вчетверте.
У дев’ятому класі вчитель фізики показав на свою долоню і проголосив, що скоріше у нього там волосся виросте, аніж Марунька перейде до десятого класу. Тоді наша Марунька, недовго думаючи, «випадково» застає фізика в його кабінеті після уроків і так жалібно-жалібно, опустивши соромливо
