Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук

мені! Позірно був спокійний, хоч усе в мені крижаніло й тремтіло, – я відчував незбагненний ляк і дивний покаянний відчай, – крізь зачинені вікна до мене долинав виразний запах смерті: соснова глиця із духом напіврозкладених квітів, хоч квітів у цю зимову пору й бути не могло. Хотів одступитись від вікна, але не зміг рухнути й пальцем; на вийсті з нашого двору стояла Охоцька з дітьми, трохи осторонь чорною тінню завмер Міхневич; серед тих, що йшли в процесії я впізнав директора гімназії й кількох учителів, але не вони зараз мене цікавили. Хтозна-чому я шукав серед знайомих та незнайомих облич Миколу Платоновича Біляшівського, але його цього разу в юрбі не було. Коли ж процесія дійшла до нашого дому, мадам Фридерикс, її дочка, а з ними й покоївка одночасно повернули в мій бік голови, а з ними подивилась у цей бік і частина цікавих, – я уздрів, що то все мої вороги, які глибоко зневажають мене й осуджують. Але від мене вже нічого не залежало, я знав: те, чого найбільше остерігався, збулося: про мене говорять зараз із інтересом та завзяттям; відтак подумав, чи не вчинити так, як мій попередник по цій квартирі Кулаківський, тобто покинути цю гавань і знову поблукати в краї невідомі. Здається, минуло небагато часу, відколи сюди приїхав, а вже зв'язався з містом так сильно, що це починає мене гнітити. Всі наївні настанови стояти осторонь життя виявилися сміху варті, – сам того не помічаючи, я зробився головною дійовою особою власної «Чорної книги». І хоч я без вини винуватий, не можу обминути простої істини: жертви мого перебування тут – ті, кого я любив і хто виявляв добрі почуття й до мене. Позбувшись їх, я знову стаю самотній, і ця моя самотність уже не та, якої шукав півроку тому. Та перша самотність була самовтіхою, тоді я був упевнений і самонадіяний, тоді й світ для мене був, як картинка в дитячій книжці, і своє ставлення до нього та й думки свої я міг би записати по пунктах чітких та недвозначних. Я міг легко кпити з людей, розігрувати з ними комедії й дивився на них, як мисливець на дичину, і, як мисливець, тішився, коли посилав у жертву жменю шроту. Зараз, думаючи про це, я відчуваю смуток, бо знаю, що ніколи не збагну світового тайнопису. Почав жаліти свою «дичину», і це був перший крок до того, що самотність та відреченість од світу почала мене гнітити. Я захотів когось полюбити, але сумна виявилася моя любов, гірка й безнадійна. І я раптом відчув, що та самотня шкапа, яка й досі блукає по житомирських вулицях, – це якоюсь мірою і мій образ, образ смутного блукача.

Струснув із себе ці думки: ні, то маячня! Нерозумна й алогічна, а все тому, що в душі моїй починають осідати невідомі раніше кволість і нерішучість. Вливаються в мою душу від тієї жовтої музики за вікном і мають запах глиці та перезрілих квітів. Я зібрався на силі й таки відійшов од вікна, але жовта музика наповнила мою кімнату вщерть, кожна цаль її об'єму була насичена нею, звук тремтів і мучив мене. Я кинувсь у кімнату, вікна якої виходили в протилежний бік, але й ця була до стелі забита тим-таки жовтим зойком. Тоді я вчинив те, що й при Міхневичу, коли той обстукував стіни: забив собі вуха ватою. Але в цей мент музика затихла. Я сидів у кріслі, глухий і хворий, і нервово посмоктував сигару. Дим сухо входив у груди й розчинявся там. Здавалося, починаю дихати вогнем, який запалює мені голову. Я відклав сигару й приплющився. Було тихо. Зовсім тихо. Так тихо, що аж очі почали склеплюватися. Щось мені треба вчинити, думав я. Вийти з цього помешкання й пройтися вулицею, високо звівши голову. Не я винуватий у цій смерті, і про це треба кожному звістити. Прийти в гімназію в наглухо застебнутому мундирі й подивитися в очі всім своїм колегам. Коли хтось схоче мене звинуватити, хай вони відчують мою переконаність. Ніхто з чужих, а тут усі чужі, не має радіти з моєї кволості: кожен із них учинив би на моєму місці так само…

Але це буде тільки завтра. Доти в мене багато вільних, порожніх і непотрібних годин. Безліч хвилин і секунд, які мушу пережити сам. Чи можу когось навідати? Ленсаля, Бергена, Ковнірчука, а може, Миколу Платоновича? Чи спуститися мені до Охоцької і спокійно з нею потеревенити – вона мені співчуває. Але про що буде сьогоднішня балачка? Про похорон і сумну подію, сьогодні про це говоритимуть по всіх домах. Звістка про цю смерть поширилася по місті, заповнивши його так, як нещодавно заповнювала мої кімнати жовта музика. А може, мені вчинити те, що й Борген? Вийти на подвір'я й, розстебнувши шинелю й мундира, піти від одного шинку до другого. Замовляти в кожному по дві чарки, щоб потім очманіти, як чманіє і він?

Все це знову-таки мені не підходило – викликало б побільшену цікавість до моєї особи. Борген чинить так завжди – до цього звикли, я ж узагалі не п'ю. Лишалося отже одне: сидіти в цьому фотелі й чекати завтрашнього дня.

Сьогоднішній день для мене не існує. Хочу я того чи ні, а доведеться вдихати запах глиці і зів'ялих квітів. Мертві дні, які нас відвідують, потрібно віддавати мертвим…

Наступного дня я вчинив так, як намислив. Ретельно поголився, застебнув на всі гудзики мундир і пильно озирнув себе в дзеркалі, щоб не було на мені й порошини. Чоботи наваксував ще звечора, я тільки навів блиск шерстиною. Важче було з обличчям – всі мої хвилювання й переживання мимоволі відбивалися на ньому, а може, це по-інакшому почали світитись у мене очі – невмолиме дзеркало душі? Я змушений був, як актор, потренувати належно обличчя. Ну от, воно стало поважне. Я міг виходити з дому, що й учинив незагайно. Спускався по залізних сходах, як кілька місяців тому – впевнено і беззастережно, від того сходинки під йогами дзвеніли. Здається, це здивувало Охоцьку, бо не витримала, щоб не визирнути з дверей.

– Чи смачний був сніданок, Киріяку Автомоновичу? – спитала в мене: сніданок мені приносив її старший хлопець.

Я приклався до руки Охоцької, сказавши, що ці руки не можуть готувати несмачно. Охоцька заграла очима.

– Обідати прийдете? – спитала.

– А чого б я мав не прийти? – запитав я спокійно.

– Приходьте просто до мене…

Охоцька увіч хотіла