Я, зомбі - Леонід Григорович Кононович

— Итак, мой друг… — почав було я.

— Фаллос тебе друг… — процідив крізь зуби таксист, — …казьол ты ванючый!.. — і теж спробував сплюнути.

Барабаш замахнувся. Я показав йому кулака й глянув на Мурата. Той похитав головою: документів у цього чолов'яги не знайшли жодних.

— Хочу заявити… — провадив таксист, підвищуючи голос.

— Мовчать! — гаркнув я на повні легені — аж Барабаш відсахнувся. Тепер у моєму голосі зазвучали такі інтонації, що таксист мимоволі замовк. — Добре. Облишимо цю комедію. — Я став говорить уривчастими фразами, карбуючи кожне слово. — Ваше затримання — це не помилка. Ми не рекетири, не бандити, й гроші нас не цікавлять. Вас затримали з інших міркувань. Буду гранично відвертий: у вас мало шансів. Маю на увазі шансів зберегти життя. Тільки щиросердні… я підкреслюю спеціально для вас… щиросердні й вичерпно правдиві зізнання — такий шанс вам нададуть. — Я посмоктав сигару. — Що ж, перейдемо до діла. Нам потрібна інформація…

— Ти що, йолоп?! — поспитався таксист, тепер, правда, вже нижчим тоном. Схопитися з кріла він не міг, а наручники Барабаш загвинтив так тісно, що йому аж руки побрякли. — Хто ти такий врештірешт?

— Не має значення! — відрубав я. — Для вас, принаймі. Звісно, ми могли б надати вам таку інформацію. Ще б пак… прошу дуже! Але… — я затягнувся й випустив хмару диму, синюватого й легкого, мов газ, — але тоді довелося б вас… гм… ліквідувати! — Я засміявся. — А ми не хочемо цього робити. Нема потреби. Нема, розумієте?

Таксист понуро мовчав. Тільки жили на його шиї напиналися, як мотузки.

— Ну, то й що? — спитав він.

— Нам потрібна інформація. — Він хтів одкрить рота, певне, щоб вилаятися, але я випередив його й став говорити тим владним і жорстким тоном, яким провадив допити. — Інформація, до якої ви причетні. Ми знаємо, яке відомство ви представляєте. Не сподівайтеся, що воно вас врятує. Вам — кінець, й ви повинні це усвідомити. Вихід: розповісти нам усе… — я витримав паузу, — усе, що стосується секретних експериментів, які провадить відомство в Школі тібетської медицини.

В бункері наче бомба вибухнула — таке враження справили на того сіромаху мої слова.

— Ні, — озвався він відразу ж.

— Чому? — поцікавивсь я.

— Це службова таємниця. — Обличчя його напружилось. — Ви — з розвідки?

— Не має значення, — повторив я. — Можу повідомити лише, що… — я глянув на Мурата, й він кивнув, — … що наші організації займаються… гм… десь одною діяльністю!

– І це все, що ви можете сказати?

Я розвів руками, й він чуттям уловив цей жест.

— Ні! — похитав він головою після довгої паузи.

Мурат поворухнувсь, і я зрозумів, що настала пора мінять тактику; однак мені не хотілось робити цього.

Я затягнувся сигарою і знову заговорив:

— Мушу зізнатися, чините ви нерозважливо. Врахуйте всетаки один шанс. Інформація нам потрібна, й ми візьмемо її будьякою ціною. Ставка в цій грі — не життя. Життя, погодьтеся… життя віддати легко, правда? Набагато важче, — і сливе неможливо, — віддавати його крапля за краплею і… — я помовчав, — …у таких муках, про які середня людина навіть уявлення не має… уявлення навіть, розумієте?

В бункері запала тиша. Барабаш стояв і віддано дивився на нас своїми собачими очима. Мурат сидів закинувши ногу за ногу й чекав, що буде далі. А я димів сигарою, розглядав того драба й почував, як десь всередині підіймається глибока, давня печаль.

Гайгай, думалося мені… гайгай, хлопці, а ви ж взялися за мене ще десять років тому… а мені ж тоді допіру вісімнадцять виповнилося… а я ж вас, хлопці, не чіпав, хоч партійна сволоч на факультеті й причепила мені ярлик антирадянського елемента… І переді мною знову постала маленька підвальна кімнатка в ректораті, вікно, за котрим синіми померками западав вечір, і здоровий, довгий, як ломака, чоловік, який ходив тудисюди по кімнатці. «А, — сказав він, — це ти… що ж, сідай!» Я стояв і мовчки дивився на нього. «Сідай, сідай… розмова буде довгою. Думаю, нам буде про що поговорити удвох… чи не так?» — раптом підморгнув він. Я стояв і мовчки дивився на нього. Скажино лишень, думалося мені… то ти ще й дотепник! — А наголос я поспитав, не без іронії: «Передовсім хотілося б знати, з ким маю… цю саму… як її… честь, чи що!..» Драб неохоче скривився. «Сергій Сергійович Пугачов, — одрубав він сухо. — Співробітник комітету безпеки». «А Пугачов — поспитав я іронічно, все ще розглядаючи його, як комаху. — Це щоб страшніше було, чи як?» — «Не валяйте дурня! — прикрикнув він на мене. Очі його зробились як крига. — Ви перебуваєте в офіційній установі. Краще подумайте про своє майбутнє! Ви он уже стільки натворили, що вас і в тюрму не приймуть… не те що! Уявити тільки, — крутнув він головою, — таке мале, а таке вже ж…»

Я стояв і мовчки дивився на того лобура. Я міг забить його на місці. Я просто задавив би його голими руками. Господь не обділив мене здоров'ям, — і цей упиряка був би мертвим ще до того, як щось утямив би. Ці люди визнавали тільки насильство. Вони були пильні, непримиренні й підлі, — й спинити їх могла тільки куля калібру 7,62 або добре тренований кулак. Ну, та час вирваних язиків, розпоротих животів, бойових сотень під кривавочорними знаменами, партквитків, забитих у горлянки, — час той минув, на вулицях висіли ідіотські гасла, безмозкі юрми з радісним ревом перли на демонстрації, — ну а хто був невдоволений… що ж, тим затикали рота в отакихот підвальних кімнатках…

А далі пішлопоїхало, як з гори… а певно: з ними тільки зв'яжися — до самої смерті будуть ходити, як тінь, винюхуючи кожен слід… звісно, аби чоловік був підходящий, а справа знайдеться!.. Той чоловічок чи щось хтів заробить на цьому, а може, влип у якусь халепу, як муха в лайно, — а скоріш за все просто сидів собі, дивився телевізор, а тоді й думає — ану ж бо дай