Необхідне зло - Абір Мукерджі
— Це офіційний потяг,— знизав він плечима.— Хочете, я перевдягнуся?
— Ні,— зітхнув я.— Ходімо. Я зголоднів.
Сержант відчинив двері до сусіднього вагона. Дощ не вщухав, і вода стікала з дахів вагонів бурхливою річкою. Я швидко перестрибнув майданчик і заскочив у інший вагон, Не Здавайся за мною.
Більшу частину вагона-вітальні займав бар із дзеркалами і великий чорний рояль, на ньому ніхто не грав. Перед ним розставили з дюжину крісел, оббитих зеленою шкірою, і маленькі столики зі слонової кістки. За одним із цих столиків сидів диван із сивим європейським джентльменом, який, якщо вірити смокінгу, цілком міг бути англійцем. На вигляд йому було років шістдесят, він мав обличчя маршала і манери банкіра. Він холодно мене оглянув, як лікар прокаженого, і повернувся до розмови, а ми з Не Здавайся продовжили мандри потягом.
Вагон-ресторан був оздоблений темними панелями та полірованим деревом, вікна прикрашали цупкі занавіски з пурпурового оксамиту із золотистими ламбрекенами. Він був порожнім, якщо не брати до уваги офіціанта у лівреї, який розкладав прибори, і полковника Арору за одним із півдюжини столиків, застелених білими скатертинами, у компанії самотньої орхідеї у вазочці. Обличчя у нього було напруженим, Арора дивився у вікно, зосередившись на темряві. Легко можна було здогадатися, що думки в нього не дуже приємні. Як на мене, не так уже це й погано. Можна багато чого дізнатися, перервавши процес міркування.
Я гукнув до нього:
— Полковнику!
Він обернувся і глянув на мене, на мить в очах промайнула лють. Я витримав його погляд, намагаючись збагнути, що за ним криється. Певне, він це зрозумів, і негайно вираз його обличчя змінився: він опанував свої емоції.
— Капітане, сержанте,— кивнув він.
— Не заперечуєте, якщо ми до вас приєднаємося?
— Авжеж,— ввічливо відповів він.— Прошу.
Тихо дзенькнули прибори: потяг пролетів місце з’єднання рейок.
Офіціант відірвався від ножів і виделок і підійшов до нас.
— Принести аперитив?
Неввічливо було б відмовлятися.
Він повернувся із двома келихами шампанського на срібній таці.
— Саме час повечеряти,— сказав Арора, звірившись із годинником.— Що у нас сьогодні?
— Гороховий суп із м’ятою, печеня з дикого кабана, а на десерт «Ітонська суміш»[14].
— Добре, добре,— покивав полковник.
Щось страви у потягу, який належить індійській королівській родині, аж надто англійські.
Офіціант відійшов, і я повернувся до полковника.
— Хто той англієць, що зараз сидить із диваном у вітальні?
— Сер Ернест Фіцморіс,— відповів Арора,— член ради директорів Англо-Індійської діамантової корпорації і, як сам нас запевняє, щирий друг королівства Самбалпур. Ми маємо тривалі та плодотворні відносини з корпорацією,— продовжив він.— Вони купляють майже дев’яносто відсотків нашої алмазної продукції. Коли Ост-Індська компанія намагалася нас економічно задушити, вони першими порушили ембарго, таємно вивозили нашу продукцію, коли ще жодна інша англійська компанія не наважувалася навіть торкнутися її. Це на їхні гроші утримуються самбалпурські школи та клініки, не кажучи вже про автомобілі магараджі.
А може, і вино, подумав я, судячи з того чудового каберне, яке супроводжувало головну страву, і оксамитового журансону, який подали до десерту. Бесіда набула цікавого забарвлення: полковник ділився оповідками із самбалпурської історії, розповідав, як його правителі чинили опір завойовникам-моголам. Урешті-решт ми піднялися, щоб повернутися до своїх купе.
— Не влаштовуйтеся занадто зручно, капітане,— сказав Арора.— За кілька годин ми доїдемо до Джхар-суґуда, де здійснимо пересадку.
— Королівський потяг Самбалпура не їде до Самбалпура? — здивувавсь я.
— Не може,— відповів полковник.— Ви, британці, не дозволяєте прокладати широкі колії у суверенних штатах. Уряд боїться, що, коли їх прокласти, не уникнути перевезення військ і зброї, які можна використовувати проти вас.
— Абсудр,— зауважив я.
— Авжеж,— погодився полковник.— Але факт залишається фактом. Тож у Джхарсуґуді ми сядемо в інший королівський потяг вузької колії і вже на ньому проїдемо останні п’ятдесят миль до Самбалпура.
І точно, дві години по тому потяг зупинився на відгородженій оксамитовими стрічками платформі на вокзалі Джхарсуґуда, і я вийшов у задушливу ніч. Дощу не було, колія залишалася сухою. Схоже, мусон ми обігнали.
Потяг, що повезе нас до Самбалпура, виявився мініатюрною версією того, з якого ми щойно зійшли, і ми розсілися по вагонах без усіляких церемоній та фанфар. За нами гвардія винесла труну ювраджа і понесла її по платформі.
Одинадцять
Неділя, 20 червня 1920 року
вирішив не спати, бо сонячні промені вже проникли крізь поперечини віконниці мого купе. До атласу я заглядав, тож пам’ятав, що наш іграшковий потяг пихкає по Деканському плоскогір’ю, яке піднімається від Індо-Гангської рівнини і займає більшу частину Південної Індії. Вагон легенько погойдувався, і спокуса лягти була майже нестерпною — на щастя, у двері постукав Не Здавайся.— Сер? Ви не спите?
Я підвівся з банкетки, підняв клямку і відсунув двері купе.
— Ось ви де,— сказав він.
— А де ви сподівалися мене знайти?
— Га?
— Що скажете, сержанте? — зітхнув я, пригладжуючи волосся.
— Полковник Арора каже, що за годину ми прибудемо у Самбалпур. Я подумав, що варто вас попередити.
— Котра година? — позіхнув я.
— Майже пів на шосту,— відповів він.
Я підійшов до вікна і відчинив віконниці. Перші промені освітили краєвид, який вражаюче відрізнявся від бенгальських ландшафтів. У радіусі кількох сотень кілометрів зелені джунглі поступилися місцем химерним сухим чагарникам і сухій брунатній землі. Сонце освітлювало контури тоненьких і кволих листяних дерев, таких не схожих на тропічні пальми Калькутти.
— Зустрінемось у вагоні-ресторані? — бадьоро запропонував він.— Кухар готує південно-індійський сніданок, ідлі[15] й таке інше.
Шлунок у мене забурчав. Індійці вважають смертним гріхом подавати страви, навіть на сніданок, не приправлені цілим фунтом спецій. Усе це добре, але бувають години, коли англієць залюбки обійшовся б тостом і чашечкою чаю.
— Ідіть самі,— обізвавсь я.— Я пропущу.
Я зачинив двері й одягнувся, небо посвітлішало, і відкрилася помережана на клаптики земля. До Калькутти мусон, може, і дістався, а от Оріша була сухою, як багдадське літо.
О чверть на сьому потяг приїхав у Самбалпур, на вокзал, який немов перенесли з Котсуолдза[16]: золотисті стіни з пісковика, шиферний дах, провінційна тиша. Навіть хмаринки були достатньо сірими, щоби вважати їх англійськими. Тільки спека видалась індійською.
