Необхідне зло - Абір Мукерджі
— Із вами все гаразд, сер?
— Доусон,— прошепотів я, махнувши в бік офіцера розвідки.
Не Здавайся поглянув у той бік і теж ледь не припав до землі.
— Що він тут робить?
— Непогане запитання.
— Не у формі. Може, їде собі кудись?
— Сумніваюся, що у відпустку, сержанте,— зауважив я.— Та що б він тут не робив, якщо побачить мене, радий не буде. Відверніть його увагу, а я тим часом прослизну в потяг.
— І що я йому скажу?
— Певен, вигадаєте щось.
Не Здавайся облизав губи.
— Гаразд,— кивнув він, випрямився і почав пробиратись крізь натовп до майора.
За мить він уже був за десять футів від нього і спробував привернути до себе увагу:
— Послухайте, майоре Доусон...
Не встиг він закінчити фрази, як на нього налетів селюк завбільшки зі стайню і збив із ніг. Немов за командою, звідкись, не знати звідки, вигулькнула ще одна така ж горила. Обидва чоловіки зайняли стратегічну позицію між Не Здавайся і майором і влаштували справжню виставу, допомагаючи сержантові встати на ноги. Я повернувся подивитися на реакцію Доусона, але він уже зник, розчинився у натовпі. Шукати його я не став. Натомість розігнувся і поквапився до першої платформи.
Десять
о потяга я дістався майже одночасно із військовим кортежем. Наш кулі був уже там, щось доказував залізничному службовцю. Старий тицьнув у мене пальцем, і залізничник нарешті дозволив йому пройти.Диван обговорював щось із офіцером, який командував процесією. Тоді щось кинув своєму помічнику, той кивнув і повів кортеж по платформі до п’ятого вагона.
— Прем’єр-міністре Даве,— гукнув я.
Він повернувся і змінився на обличчі, немов отримав ляпас.
— Капітане Віндгем? Я не отримував інформації, що ви нас супроводжуєте. Я так зрозумів, що офіційним представником Імперської поліції призначено вашого колегу, сержанта Банерджі.
— Саме так, сер,— підтвердив я.— Мій візит має особисту мету. Я хотів висловити співчуття на похороні ювраджа.
Якусь мить він із підозрою дивився на мене.
— Добре. Так навіть краще, вважаю. Ви із сержантом Банерджі схопили вбивцю ювраджа. Можливо, магараджа захоче вас бачити.
— Принаймні, ми його знайшли,— відповів я.— Він вирішив за краще застрелитися, ніж дозволити нам його схопити.
Диван вимушено посміхнувся.
— Мені сказали, що, імовірніше, він був якимось релігійним фанатиком. Хто знає, що там у мозку такої людини...
Мені кортіло відповісти, що в нашому випадку у його мозку куля від старого револьвера, але не думаю, що він зрозумів би мій жарт.
Він покликав полковника Арору, який саме розмовляв з індусом у формі, що вийшов із вагона. Полковник перервав розмову і покрокував до нас.
— Капітане Віндгем,— привітався він,— радий знову вас бачити.
— Капітан їде з нами,— повідомив диван.— Будь ласка, знайдіть йому купе.
— Як бажаєте, сагибе диване,— сказав полковник.— Капітане, якщо ваша ласка, ідіть за мною.
— Отже, ви вирішили їхати з нами до Самбалпура,— почав Арора, щойно ми відійшли від дивана і пішли вздовж платформи.
— Подумав, що непогано було б подивитися на справжнього індійського магараджу у природних умовах.
— Он як, капітане? — усміхнувся він.— Ніколи б не сказав, що ви антрополог.
— Та куди вже мені,— відмахнувсь я.— Хоча зізнаюся, останнім часом мене приваблюють мови південної Індії. Можна сказати, що їду до Самбалпура задовольнити свою цікавість писемним словом.
Арора натренованим поглядом дивився кудись уперед.
— Що ж, сподіваюся, ви проведете час із користю,— відповів він.
Полковник зупинився біля входу до одного з вагонів і жестом запросив мене заходити.
Я піднявся залізними сходинками в кокон, обшитий панелями з волоського горіха і застелений товстими килимами, більше схожий на вестибюль доволі дорогого кінотеатру, ніж на залізничний вагон.
Вийшов слуга у бездоганно скроєній зелено-золотій уніформі, склав руки у привітанні.
— Знайдемо вам купе,— сказав полковник.
Він перемовився кількома словами зі слугою, той на мить завагався, а тоді повернувся до мене:
— Ідіть за мною, будь ласка, сагибе.
Я залишив полковника і пішов за ним довгим коридором повз відполіровані до блиску двері купе.
— Чи подобається вам наш потяг, сагибе? — запитав він.
— Значно кращий за той, що від’їжджає до Паддінгтона о восьмій п’ятнадцять,— відповів я.
Чоловік вирішив залишити мої слова без коментарів і пішов далі.
— Це купе вільне, сагибе,— нарешті зупинився він перед дверима і відсунув їх.— Чи потрібно вам іще щось?
— Гадаю, мій колега, сержант Банерджі, також займає купе в цьому вагоні.
— Так, сагибе. Цей офіцер у сусідньому купе.
— Можливо, до нас приєднається іще одна особа,— продовжив я.— Жінка. Їй також знадобиться місце.
— Я розпоряджуся, щоб усе підготували, сагибе.
— І, будь ласка, попросіть сержанта зайти до мене.
Я увійшов і зачинив двері. Купе духмяніло трояндовою олією. Біля стіни з одного боку стояло ліжко — справжнє, не якась там полиця. Поруч розташувався стілець оббитий пурпуровим оксамитом і секретер у стилі рококо, весь у вензелях та закрутках, які немов порозпливалися від спеки. Навпроти ліжка стояла лакована шафа горіхового дерева, поруч із нею — двері до ватерклозету з мармуровою раковиною і такою кількістю золотих оздоблень, що «Східний експрес» порівняно з цим потягом здавався таким собі поїздом, неначе для перевезення худоби.
За вікном відкривався геть інший світ. На платформі навпроти влаштувала собі тимчасове житло родина індійців. Старша дитина, дівчинка років п’яти, з косичками, із захопленням спостерігала, як вуличний торговець насвистує мелодію на бляшаному свистку. Молодший хлопчик, років двох, майже голий, обперезаний чорною мотузкою, з обведеними чорним очима, витріщався на мене, але квапливо сховав обличчя у складках материного сарі. Жінка старанно розкладала якісь тканини, намагаючись спорудити ліжко для дітей. Чоловік її тим часом похмуро дивився, як із даху платформи на мокрі рейки тече вода.
Я стягнув кітеля, кинув його на ліжко і пішов умитися. Вода була холодною, дійсно холодною, а це у Калькутті справжнє диво. Замість рушника висіла якась хмаринка з ароматом сандалового дерева.
У двері постукали, і після ввічливої паузи увійшов Не Здавайся з таким виглядом, немовби
