Чорна зоря - Еміл Вахек

був слушний принцип, і Трампус ним теж керувався. Якби він скористався ним і тепер, то мусив би сказати: «Так, це панночка, хоч чомусь і зветься Соумар.[6] А тому й не докладай до цього рук!» І виключив би його з гри. Однак усе було не так просто. В цій справі та й взагалі в житті ніщо не просто. З цим основним правилом дивовижно й завзято боролось інше. Коли людина певний час служить в органах безпеки, вона не може, хай хоч як опирається, вберегтися від певного роду інфекції, що неминуче вразить мозок, уповзе до крові недовір'ям. Тому, хто довго служить в органах державної безпеки, не так просто її уникнути, його так часто намагаються обдурити, що кінець кінцем він майже всім перестає вірити. Величезна кількість людей у тому похмурому житті, з яким він стикається, намагається його перехитрувати, пошити в дурні, збрехати, збити з пантелику всіма можливими способами. Ті способи безмежно різні; іноді до смішного безсоромні, іноді неймовірно тонкі й вишукані, бо ошуканство належить до найвитонченіших мистецтв. Дехто бреше і обдурює, застосовуючи найдосконалішу логіку, багато хто намагається корчити з себе втілення невинності, а якийсь пройдисвіт починає розігрувати спектакль; інший тримається просто, як дитина. Як ота панночка, що про неї казав Кост.

Люди, котрі борються за свою свободу, за свої статки, за свою вигоду або й тільки за свій престиж, — неймовірно винахідливі, ниці, лицемірні, в них прокидається рідкісний акторський хист, і декотрі чинять, як справдешні митці… Людину обдурюють десять разів, сто разів, і, врешті, вона не вірить нікому й нічому.

З роками Трампус упевнювався в непогрішності свого правила. Траплялося, підводила Клубічкова формула: не можна на людину валити більше, ніж вона здужає піднести. Найліпший доказ цього — справа студента Максанта. Клубічко сам викрив цього Максанта у вбивстві. Але, мовляв, убив не Максант, а його «лиха година». І студента засудили всього на чотири роки. То чом же й на професора Соумара не може найти лиха година? «Втім, — казав собі Трампус, — я не підозрюю його, він для мене — осереддя теоретично цікавого випадку, не більше й не менше. Цілком зрозуміло, що ми починаємо шукати саме з тих, хто був найближчий до Салачової. Соумар одвіз також із лікарні Голца, котрий мав сте— обіду він був ще в Празі, я з ним розмовляв по телефону. Та невдовзі зник і знову виринув, за збігом обставин, приблизно тоді, коли Салачова повернулася до Праги. Потім на кілька годин випарувавсь ізнов, а тим часом хтось удерся до цієї вілли й перекинув статую Артеміди. Соумар одвіз також із лікарні Голца, котрий мав стерегти Салачову. Звичайно, коли б тут був зараз Клубічко, то я почув би від нього таке: «Але, парубче, не забувай однієї обставини — Салачова не поїхала б саме до його клініки, знаючи, що їй від нього загрожує небезпека». — «А що, коли вона цього не знає?» Клубічко ще сказав би: «Будь ласка, не роби з простака Соумара демона! Не може такого бути, щоб хитрунка Салачова жила стільки років біля демона і не розкусила його!» — «А що, як Салачова справді проґавила?» Клубічко зареготав би: «Не роби з нього геніального злочинця. В цій сфері більш як на халтурника він не потягне».

Так, Трампус це знав. Знав він і те, що підозрює Соумара лише з відчаю. Вийшов у сад, де сновигав Кост, ніби сподівався знайти якісь сліди на піску й камінні.

— Я зазирнув у цей сарайчик із садівниковим знаряддям, пане, — звернувся до нього Кост. — Ключ стирчав у замку. Трекова цього не може пояснити, бо садівник їй того ключа повернув. Вона повісила ключ на кухні, там є гак, на який вона вішає все, що їй треба мати напохваті.— Кост хвилю повагався. — Мені б не хотілось вам цього казати, щоб не збити на манівці, але відтоді, як садівника відвезли до лікарні, тут принаймні двічі був пан професор Соумар і працював у саду. Без знаряддя він не міг обійтись, а до знаряддя не міг дістатися без оцього ключа.

— Професора Соумара викиньте з голови, — буркнув Трампус, відчуваючи, що не має рації.

Кост хвилю повагався, перш ніж промовити своє «атож», але відтак провадив трохи рішучіше:

— Перед сараєм я знайшов слід. Взагалі єдиний у всьому цьому анахтемському саду. Цікавий, ходіть гляньте на нього. — Кост повів Трампуса до цегляного будиночка— сарая. Земля перед сараєм була старанно посипана піском, в проміжку між сараєм і газоном хтось залишив три сліди. Це були малі чоловічі черевики, не більш як тридцять восьмого розміру. — Трекова запевняє,— провадив Кост, — що в садівника черевики щонайменше сорок другого розміру. — Він подивився на Трампуса жалібно, навіть розпачливо, і Трампус зрозумів, що означає цей погляд. Дуже мало чоловіків мають таку невелику ногу, і тому вони впадають в очі. У професора Соумара мала нога! — Я хочу підсумувати, з вашого дозволу. Трекова казала, що пан професор Соумар учора після обіду приїхав допрацювати в саду, але, побачивши, який душевний стан у нашої Трекової, хутенько накивав п'ятами. І це можна зрозуміти. Але факт, що перед тим він міг узяти цей ключ.

Трампус буркнув щось нерозбірливе.

— Проте вернімося до справи: той чоловік, котрий відчиняв сарай, лишив тут три пам'ятки — сліди на диво малої чоловічої ноги, яку має професор Соумар.

— Звідки ви знаєте, що в нього мала нога?

— Якось він мене оглядав, і, коли ходив навколо кушетки, де я лежав, я подумав собі: «Ну й ніжка!»

— Соумар міг бути тут і міг залишити слід. Може, забув повернути Трековій ключ. А грабіжник з цього недогляду міг скористатися.

— Я теж про це подумав, — погодився Кост, — тільки от сліди зовсім свіжі, погляньте на них… Хтось із малою ногою був тут сьогодні вночі, це ясно як день. Здуріти можна, — додав він пригнічено. — Що то не професор — це ясно, але все знов-таки свідчить, що це був він.

— Будь ласка, не дурійте, — буркнув Трампус.

— Але ж усе так дивно в'яжеться одне з одним… Я його не підозрюю. Втім, куди не поткнемося, скрізь наштовхуємося на цього славетного курдуплика… Коли