Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук

добром, та й чи можна? Очі його спочили на шкуратяній палітурці стародавньої Біблії – цю Біблію треба буде купити. Він позасвічував свічки й лампадки, які не горіли, став на коліна і раптом почав бити поклони, зводити руки й гаряче молитися, хоч знав, що вже ніхто на нього не дивиться, що він зрештою починає ставати тим, кого удавав, і тепер йому немає ні сили, ні потреби звільнятися від того вигаданого чоловіка, який увійшов у його єство і майже витіснив колишнього. Зрештою, таким він мусив стати, бо відтепер має грати таку роль, аж доки буде попечителем Київського учбового округу князь Матневський-Шашкін – це надасть йому нової сили та значення. Той перший чоловік у ньому хотів реготнути, але другий суворо йому пригрозив, і той перший змалів, знітився, зіщулився, покірний і ніякий, тоді як другий звівся на повний зріст і став суворий та неблазенний… Ковнірчук бив поклони й думав, що всі ікони й лампадки поїдуть з ним разом у Житомир, що запах, яким привабив князя, окурив у першу чергу його самого і витатиме у домі його, поки життя. Цеп запах він принесе і в гімназію, заповнить ним усі класи й коридори, вводитиме його в душі підлеглих, учнів та вчителів і зробить все, щоб досягти бажаного. Можливо, там, у Житомирі, його ніхто не впізнає із колишніх знайомців, а перш за все його приятель Ленсаль; зрештою, Ленсаль змушений буде зігнути перед ним спину, а раз так, змириться й не носитиме супроти нього зла – це теж має статися конечно, адже той, хто носить зло супроти начальника, недовго з тим начальником проживе…

Ковнірчук стояв перед іконами, заплющивши очі й ворушачи пальцями сплетених рук, йому на обличчі лежала сакраментальна усмішка, але це теж недовго тривало. Очі його метнули перед собою гостру блискавку, яка мала освітити всіх, хто відтепер ставав його підлеглим і хто вже ніколи не зважиться подивитися на нього іронічно…

РОЗДІЛ Х

Я переїхав у квартиру Кулаківського відразу по смерті Траутфеттера, Ленсаль супроти того не заперечував. Меблю я відкупив у колишнього учителя фізики за досить дешеву ціну, була цілком ординарна. Кулаківський, кривлячи рота, побажав мені затишного прожиття, і я вдав, що не збагнув його гумору.

– Квартира така собі, – сказав я розважно, – але не по кишені й наймати.

Я подивився при цьому на Кулаківського з наївною простодушністю, і він трохи засоромився власної злостивості.

– Вибачте, – буркнув відвертаючись. Махнув рукою й пішов з мого життя назавжди…

Я спустився вниз і постукав до вдови, розсвітивши на обличчі чемну і навіть грайливу усмішку. З Охоцькою я швидко домовився. За стіл з чаєм і за дрова я мав платити двісті пятдесят карбованців у рік. Вона люб'язно порадила мені пралю, яка, окрім прання, за помірну ціну згоджувалася робити в мене легке прибирання – своїм улаштуванням у світі я міг бути цілком задоволений. Третій жив у нашому домі учитель латинської мови Міхневич, так само парубок, який, на відміну від мене, відмовлявся столуватися в Охоцької. Вдова через те на нього дулася, і я зрозумів, що й Кулаківського вона не любила також за це саме.

Була вона молода й гарна з виду і знала часи значно ліпші, через що мені було приємно спускатися до неї на сніданки й приходити на обіди. За час мого гостювання вона доброзичливо торохтіла місцеві новини, а я завжди цікавий послухати, – стала таким чином для мене додатковим джерелом інформації. При цьому була не проти пограти очима, на що я відповідав хоч і стримано, але не байдуже – ця гра робила мій акт приймання їжі інтимнішим. Її сини мене побоювалися і часто тікали з хати, коли я з'явився в них, і ми могли вільно бесідувати, виявляючи одне до одного пристойно перебільшені знаки уваги, що мене цілком влаштовувало. Здобувши такі умови, я почав потроху гладшати, що не проминуло очей моїх співслужбовців і щодо мене почали розпускати не зовсім скромні чутки. Це трохи занепокоїло мене, бо кидало тінь на мою безпорочну репутацію. З іншого боку, це було й на руку. Люди не терплять, коли поруч хтось живе непохибно й безгрішно, отож чутки про мою близькість з удовою дорівнювали мене до всіх грішних і частково сприяли тому, що я міг безборонне уникати учительського товариства – всі тепер уважали, що я чиню це не через гординю, а з міркувань амурної зайнятості, що вважалося причиною достатньою. Але невдовзі саме через те новий директор Ковнірчук викликав мене до себе в кабінет і суворо наказав припинити аморальне життя. Я щиродушно розказав йому правду, але він подивився на мене не без підозри.

– Нема диму без вогню, – сказав він.

– Тоді скажіть, в який спосіб уникнути пересудів? – наївно спитав я.

Ковнірчук подивився на мене трохи спантеличено.

– Найкращий спосіб уникнути пересудів, не грішити, – сказав він категорично.

На те я перехрестився й заклявся господом-богом, що в'явив правду, виявивши готовність поклястися й на євангелії.

Ковнірчук подивився милостивіше.

– Перестаньте в неї столуватися, – сказав він після роздуму.

– Але чим я поясню таку відмову? – спитав я. – Для неї це видимий спосіб зводити кінці з кінцями, а мені столуватись у неї зручно.

– Хай вам носять обід на квартиру, – холодно відповів директор і відвернувся.

Я відчув задоволення, бо директор ставав мимовільним моїм спільником. Не зле було б мені поцікавитися й тим, хто розпускав оці чутки і кого я, на превеликий свій подив, ще не знав. Я чемно подякував директору за науку і сказав, що Кулаківський залишив мені у спадок давньої роботи ікону, яку я можу залюбки віддарувати панові директору, знаючи його любов до таких святих реліквій. Ковнірчук радісно розсвітився усмішкою і подивився на мене по-дружньому.

– Я у вас її відкуплю, – швидко сказав він.

– Але помилуйте! – вигукнув я. – Чи можу я продавати річ, яку не купував?

– Може, воно й так, – мовив директор і знову відвернувся від мене, після чого я захотів щезнути йому з очей, як це умів робити. Але я не встиг покинути кабінет, як Ковнірчук різко повернувся до мене.

– А скільки, ви сказали, в тої вдовиці дітей?

– Троє, як соколів, – відказав я.

– Хм, хм, – заходив директор по кабінеті. – І вона гарненька з виду?

– Як на моє око, – сказав я.

– Хто був її чоловік?

– Один із чиновників губернської канцелярії, може, чули про такого – Охоцький?

– А-а, – протяг директор, і його очі блиснули, цю історію він знав…

Цей самий