— Скоро вже, — неначе сама до себе, мовила стара, лежачи горілиць і тяжко дихаючи.
— Ви ще одужаєте, бабо, — втішала її племінниця.
— Ні, — стогнала та. — Не буде мені ані одужання зараз, ані прощення на тім світі.
Блимала лампочка, рухалися убогою хатиною якісь тіні, а пучки зілля, що висіли замість образів у кутку, неначе ворушилися.
Старій ставало гірше. Вона стогнала, намагалася повернутися на рипучому ліжку. Потім почала скреготіти зубами, дико витріщати очі. Долаючи страшні судоми, баба проказала хрипким голосом:
— Оксано! Підійди ближче! Крім тебе, нема нікого… кому б я могла… Я маю передати… Легше мені буде…
— Ні! — відступила подалі перелякана Оксана.
— Підійди! — неначе шипіла стара.
А на горищі в цей час щось гупало, кахикало, рипіло…
Коли племінниця несміливо наблизилася до ліжка, стара несподівано спритно вхопила її за руку. Дівчина злякалась, хотіла вирватися, та не змогла. Рука Палажки нагадувала лещата.
І звідки взялася така сила у старої? Баба тим часом, дивлячись на племінницю безумними червоними очима, щось говорила. Слів неможливо було розібрати. Невдовзі це белькотіння перейшло в несамовите виття. Племінниця разом із бабою кричала — від жаху, щосили смикаючи руку. Проте так і не змогла вирватися.
Ураз виття урвалося. Баба затихла, померла. Шум на горищі також припинився.
Дівчина нарешті вивільнила руку і тепер, плачучи, сиділа на підлозі. Потроху заспокоївшись, Оксана звела очі, глянула на бабу і жахнулася — на ліжку лежала справжня мертва відьма — з пазурами замість нігтів, з іклами, які стирчали із заюшеного кров’ю рота.
Оксана вибігла з хати, обіперлася об дерево, її нудило. Вона не втрималася і почала тяжко й довго блювати.
Геть змучена, нарешті витерла рота і раптом голосно і злісно розсміялася, блиснувши своїми чорними очима.
Глава 3Волинська область 2 травня 2006 року
На похорон Палажки людей зійшлося мало. Кілька старих бабів і дідів з потворними обличчями, двійко п’яничок, яким кортіло «прикластися» на поминках, та гарний юнак років двадцяти двох — двадцяти трьох.
— Нарешті Господь забрав Палажку, — гомоніли баби, дивлячись на похорон.
— Бути в пеклі старій відьмі.
— І не кажіть. І досі страшно згадувати її очі.
— Може, Маріїн малий перестане заїкуватись? Як зурочила вона його, так ото й досі…
— Дасть Бог…
— А батюшка не відспівував…
— Спаси й оборони нас…
— А що то за хлопець?
— Та новий же вчитель біології і географії. Каже: «Піду на похорон, бо хоч небіжчицю і не знав, та племінниця її, Оксана, — чудова учениця, має школу з медаллю закінчити»…
— Не знає, що то за потвора в труні лежить. А то не пішов би.
— Та молодь нині ані в Бога, ані в чорта… Тим паче — городський…
…На Палажчиній могилі поставили великого дерев’яного хреста. Але до ранку він невідомо куди зник…
Глава 4Волинська область, місяць по тому
У сільському клубі гуляла молодь: один-єдиний нечисленний клас закінчив школу. Всі вже були трохи п’яні, веселі.
— Вітаю вас із закінченням школи! Хай вам щастить у житті! — говорив молодий учитель вчорашнім школярам. — Ну, а тепер будемо танцювати!
Учитель Андрій Георгійович танцювати любив і вмів. Танцював він залюбки з усіма випускницями — і, звичайно, з Оксаною.
— Де ви, Андрію Георгійовичу, так гарно танцювати навчилися? — кокетувала Оксана, коли вони нарешті відійшли вбік трохи відпочити.
— О! Були добрі наставниці! — усміхнувся Андрій. — Оксано, прошу, звертайся до мене просто на ім’я — Андрій. Адже школа вже позаду.
— Гаразд, — швидко погодилася Оксана.
— Що думаєш тепер робити? — пильно дивився на дівчину Андрій.
— Хочу спробувати в медичний вступити, до Києва поїду, — швидко відповіла Оксана. — Цього року, а може, наступного… Краще, мабуть, якийсь стаж перед медуніверситетом мати…
— Молодець! — підтримав її вчитель. — Звичайно, туди важко вступити, але ж у тебе медаль. Я теж хочу повернутися до батьків у Київ…
— Може, вийдемо на повітря? Тут накурили… — запропонувала Оксана.
— Ходімо!
Чудовий літній вечір оповив мальовниче село. Оксана й Андрій і самі не помітили, як дійшли до річки, розмовляючи дорогою про все на світі. Потім вони довго цілувалися і не могли натішитися губами одне одного…
Глава 5Волинська область, 20 серпня 2006 року
Гожого дня Оксана і Андрій грали весілля. Вирішили робити його в селі, в якому вони й покохали одне одного… Батьки Андрія теж приїхали сюди з Києва. Все село співало, сміялося, вітало юне подружжя… Молоді й не дуже молоді танцювали під гучну музику, що виривалася з потужних колонок. «Карашо, всьо будет карашо!», — щосили запевняла всіх Вєрка Сердючка. Батьки Андрія — Георгій Іванович і Ніна Петрівна кривилися, слухаючи вигуки естрадної «звєзди»…
Відбувши належні ритуали, молодята відчули, що втомилися… Нарешті, пізно ввечері, всі розійшлися по домівках. Мати й тато Андрія ночували в нових родичів — батьків Оксани, але вже завтра повертатися додому, до Києва. А молоді
