— Та він просто ніякий, — відмахнувся Петрик. — Коли дівчина подобається — підійди до неї сам. А якщо ні — то й не дивися жадібними очима, нема чого мізки пудрити…
— Насправді він просто боїться серйозних стосунків, ось що я вам скажу! — раптом заявила сама Марта.
— А може… — почав був Андрій, але його обірвала поява захеканої, спантеличеної і навіть чимось наляканої Юлі.
За нею, не встигаючи за подругою, чи то йшла, чи бігла Софійка. Не кажучи й слова, Юля всілася на лавочку поруч із Мартою, устигнувши, втім, відібрати банку з пивом у Тараса. Вона зробила добрячий ковток і урочисто заявила:
— Галю пов’язали!
— Хто? — спантеличено дивився на неї Андрій.
— Дід Пихто! — чомусь огризнулася Юля, і вже спокійніше додала. — Менти, хто ж іще!
— Пам’ятаєте того слідчого, до якого ми всі ходили? — зацокотіла Софійка, бажаючи першою все розповісти. — Ну, який «тягав» нас, як Тарас каже? Він її й затримав. Так і сказав: «Для з’ясування деяких обставин!»
— Яких обставин? — не зрозумів Петрик.
— Вову знайшли!!! — в один голос закричали Софія і Юля.
— Труп? — заціпеніло дивився на них Тарас.
— Та який труп! Живого! — майже кричала Юля. — Вова чотири дні ховався на дачі у свого троюрідного брата!
— Він спеціально заховався, щоб нас подражнити й Таню покарати, — розповідала, захлинаючись власними словами, Софійка. — Він хотів, аби Таня страждала за ним, померлим! І щоб полюбила його сильно-сильно!
— Оперний театр! — ахнув Петрик.
— Справді, театр! — зло усміхнулася Юля. — Одного, але, на жаль, дурного актора!
— Коз-з-зел! — Тарас був розлючений. — Усіх нас перековбасив!
— Не можу повірити, — вирячив очі Андрій. — Як це може бути?
— Ну от може! — говорила Юля. — Я бачила: Вову міліція привезла додому, до батьків. А що там далі… Мабуть, надавали йому по попі!
Новина, мов хвиля цунамі, миттєво розійшлася по школі, по друзях і знайомим Вови, по всьому місту, спричинивши небувале пожвавлення серед підлітків, особливо дівчат, які хотіли знати всі подробиці незвичайної події.
* * *У ці дні на самоті Таня Андрич часто плакала. Вона не могла збагнути вчинку Вови. Навіть його вибачення і виправдання не пояснювали дивної і страшної поведінки Чайченка. До неї приходили й батьки Вови, довго говорили з нею, з її батьками… Ті розмови чомусь перемішалися в її голові з власними думками, і вона не знала, чи щось із того, «мисленного», вона сама надумала, чи почула від котрогось із батьків. Зважаючи на її стан, з нею говорили — лагідно, вдома — і слідчий Сергій Петрович, що завітав до неї із якимось літнім чоловіком. Сірий костюм супутника Зеленського підкреслював його військову виправку. Таню здивував погляд Миколи Миколайовича — так, здається звали сивочолого. Він спокійно, без емоцій розповів Тані, що Володя — з одного боку через свій нерівний характер, а з іншого — через підмовляння Галі, — вирішив своєрідним чином «помститися»… Кому? Всім, як заявив хлопець. І Тані, яка, за словами Чайченка, «не любила його», і батькам, що «не розуміли» підлітка, і навіть друзям та однокласникам, які також «не оцінили його»… Давні комплекси й образи вихлюпнулися в той злощасний вечір. Коли Таня відмовилася йти із ним у кущі, Вова, діждавшись моменту, коли всі рушили додому, швидко скинув одяг, який був уже натягнув на тіло, хутко склав його в один, потім і в другий поліетиленові пакети (щоб не намок)… І, загрібаючи однією рукою чорну озерну воду, подався в густі зарості очерету. Саме в цей час, коли він з плюскотом плив, тримаючи над собою пакет із одягом, його й побачив рибалка Михайло, здивувавшись такому дивному плавцю і пакетові в руці над водою.
Пересидівши в очеретах деякий час, поки його кликали і шукали друзі, Вова подався до троюрідного брата Юрка. Той, піддавшись на прохання родича, допоміг дістатися до дачі. Саме в ті дні батьки Юрка на дачу не навідувалися, і Вова міг бути в хатинці більш-менш непомітний для всіх. Що робити далі, втікач до пуття не знав.
І тому зателефонував зі свого мобільного Галі… Дівчина страшенно зраділа його появі, нехай і в такому «віртуальному» вигляді, й пообіцяла тримати в курсі усіх подій, додавши при цьому, що кохає Вову, як ніколи до цього, що він — справжній чоловік і герой…
А «герой» не міг збагнути, як діяти далі. Грошей у нього було мало, їв він абищо, а до того ж, на дачі було вкрай нудно. Тим більше, що Вова не дуже й міг погуляти в саду чи на вулиці: його могли побачити й упізнати.
Та одного ранку до нього, сонного, просто в дачний будинок, невідомо як відчинивши двері, увійшла міліція і, добряче вилаявши, наказала збиратися. Мов злочинця, його провезли в заґратованій машині через усе місто до слідчого управління. Там його довго допитував Сергій Петрович Зеленський, як назвався міліціонер. Слідчий ретельно записав зізнання переляканого Вови, який розповів геть усе, нічого не приховавши. А потім… Потім було дуже неприємна, хоча й очікувана зустріч із батьками. Вони прийшли по сина в міліцію. Вова не хотів згадувати подробиці розмови з татом і мамою. Надто вже соромно і боляче було йому і їм…
Чайченко просив вибачення у них, потім мовчав, а потім, утомлений всіма днями втечі, міцно спав до ранку…
У школі було теж непереливки. Крім кількох знайомих — Галі та двох-трьох хлопців — усі дивилися на нього, мов на дикуна, мов на примару, що невідь-звідки з’явилася знову в їхньому колі… Особливо тяжко було просити вибачення в Тані. Він зовсім не думав, що вона так перейматиметься його відсутністю, так страждатиме через його «смерть». Таня не захотіла з ним говорити. То було надзвичайно неприємно і тяжко для хлопця.
А останньою несподіванкою в цій історії було те, що і Таня, і Вова
