-- Які… прогнози?
Сашко апатично знизав плечима.
-- Хто ж то знає?
-- Яким чудом я вижив?
-- Тебе врятувала наша знайда, Вєра Туркул. Зірвала зі стіни шаблю і відрубала голову покидьку, який хотів тебе прикінчити. Відразу після цього приїхав черговий взвод з гарнізону.
-- Шаблею?! – вигукнув я недовірливо.
-- Шаблею. Здається ти купив собі життя за пів консерви, -- ствердив він кислим тоном.
-- Кажеш, її фамілія Туркул?
Той кивнув.
-- Чому ти раніше мені не сказав?!
-- Ти не питав, -- він знов знизав плечима. – Зрештою, здається я поступив правильно?
-- Можливо, -- відповів я, уникаючи його погляду. – Поклич лікаря і тих двох, -- наказав я.
Він важко зітхнув, проте встав з крісла, за якусь мить я побачив старшого, гладкого чоловіка в білому халаті, за ним до палати зайшли Кутєпов і Мануїльський.
-- Майор Дадушев, -- представився лікар.
-- Поставте мене на ноги, лікарю. Я повинен бути в стані ходити.
-- Про це не може бути й мови! – сказав він різко. – Стан, в якому ви знаходитеся, товаришу, повністю виключає…
-- За наказом Главкома, -- прошепотів я.
Несподівано мене почало нудити, я вирвав у миску, яку поспішно підсунув Рюмін.
-- Самі бачите, -- сказав лікар вже лагідніше. – Правда, я міг би міцніше забинтувати вам грудну клітку і ввести якісь стимулянти, однак будь-яке надмірне фізичне зусилля може викликати пробиття легенів і внутрішній крововилив. Я не можу взяти на себе відповідальність за…
-- За наказом Главкома! – повторив я.
-- Ну, гаразд, якщо ви вимагаєте цього при свідках… За кілька хвилин я буду готовий, -- пообіцяв він.
-- Товаришу Кутєпов! – покликав я тихо.
Енкаведист підійшов ближче, став у недбалу позу, міряючи мене понурим поглядом. Він явно був незадоволений мною. Його розлютила моя необережність? Боявся, що йому доведеться виправдовуватися перед Сталіним? Байдуже, хуй ему в рот!
-- За наказом Головнокомандувача! – почав я твердо, почекав поки він стане струнко, ніжка до ніжки, п’яти разом. Виходило йому не дуже, було видно, він до цього не звик, а тут, курва, треба, люди дивляться. – Завдання: заарештувати лейтенанта Надію Елізаровну Успєнську, не допитувати, не допустити втечі, спроби самогубства, будь-якого контакту з сторонніми особами, про виконання доповісти, -- продовжив я.
-- Але…
-- Мовчати! – гаркнув я.
Той замовк. Його щоки почервоніли, як цегла. Він чудово розумів -- в цю мить має значення тільки факт, що я маю право видавати накази від імені Главкома. Найменша непокора і товариш Кутєпов опиниться в таборі, байдуже, що він полковник.
-- Взяти на себе контроль над морозостійкими добровольцями, не допустити втечі, паніки, розповсюдження чуток. До мого прибуття запевнити їм нормальні умови, гаряче харчування, змогу відпочивати в теплому приміщенні, -- закінчив я.
Енкаведист стиснув губи так міцно, що вони нагадували рану, зроблену бритвою, але промовчав.
-- Взяли живцем якихось сектантів? – запитав я.
-- Тільки двох, -- відповів він. – Обидвоє знаходяться в стані, який виключає допити. Може за тиждень-другий…
-- Охороняти їх двадцять чотири години на добу, -- наказав я.
Кутєпов послушно кивнув головою.
-- Я вже віддав відповідні накази, -- запевнив він.
З допомогою Рюміна, який підтримав мене за плечі, я сів на ліжку, до невеликого приміщення – тільки зараз я зауважив, що отримав окрему палату – зайшов лікар в товаристві двох медсестер.
-- Ага, і виділіть мені групу з машиною, -- крикнув я Кутєпову в дверях.
-- Я можу чимось допомогти? – запитав Мануїльський.
Я сикнув, коли медсестри взяли мене під руки, змушуючи прийняти дивну, напівпташину позу з відведеними від тіла ліктями. Було боляче.
-- Є дещо, товаришу генерале, -- признав я.
-- Дихайте діафрагмою, -- наказав Дадушев, обмотуючи мені груди наступними верствами полотна.
Я пояснив Мануїльському в чому справа, спостерігаючи куточком ока, як біля мене метушиться медик. Лікар сформував навколо моєї грудної клітки щось на зразок грубої на пів сантиметра броні; жорсткої, яка явно обмежувала рухи. Я сподівався, що цього буде достатньо, аби не допустити переміщення зламаних ребер. Я не божевільний, але інтуїтивно відчував, що мало бракує, аби товариш Сталін почав вимагати звіт про результати слідства -- ад'ютант Главкома, якому я доповідав по радіо, виказував щораз більше занепокоєння.
-- Вважайте це зробленим, -- пообіцяв Мануїльський, після чого направився до виходу.
Мене це не здивувало, щоправда, він міг виконати моє прохання одним телефонним дзвінком, але, очевидно, волів зробити це більш делікатно, зберегти певну дистанцію. Дослівно. Якщо, як люблять говорити американці, лайно потрапить у вентилятор, краще відсунутися. На цьому закінчилася солідарність армії з військовою розвідкою…
З допомогою Рюміна я одягнувся і вислухавши на прощання настанови лікаря, вирушив у пошуках енкаведистів. Я сподівався, що Кутєпов залишив мені таких, які в стані дорахувати до десяти. В мене не було вибору, доводилося скористатися їхньою допомогою, бо ані я, ані Сашко не дуже придатні для погонь, чи слідчих дій. Щоправда, я припускав, що професора Данкеля потрібно буде скоріше приводити до тями, ніж переслідувати чи лупити по морді, проте ніколи не відомо, візьмемо наприклад Надю Елізаровну чи хоча б Вєру Туркул. Вєра… Теоретично, вона могла не мати нічого спільного з генерал-майором білої армії Антоном Туркулом, однак я сильно в цьому сумнівався. Дорогий і скоріше за все не крадений одяг, навіть її білизна, здається, була шовковою, тільки зараз до мене дійшло – голод дійсно отупляє –
