Макбет - Ю. Несбе

— Поміняймо заручника, — запропонував Дафф. — Нехай Макбет вибере того, хто йому потрібен, Малкольме. Нас двох. В обмін на Касі.

— Гадаєш, я про це не думав? — відказав Малкольм. — Макбет ніколи не обміняє сина мера на такий дріб’язок, як ми з тобою. Якщо Тортел оголосить надзвичайний стан, то Касі не постраждає. А нас із тобою він все одно вб’є. Хто ж тоді очолить боротьбу проти Макбета?

— Кетнесс, — відповів Дафф, — і всі ті люди нашого міста, яким, за твоїми ж словами, ти так довіряєш. Ти що, боїшся, чи просто…

— Малкольм має рацію, — сказала Кетнесс. — Нашому місту ви більше потрібні живими.

— Чорт! — Дафф рвучко крутнувся на п’ятах і вирушив до пожежної машини.

— Ти куди? — гукнула Кетнесс.

— Постамент.

— Що?

— Треба розбити постамент. Агов, начальнику!

Підвівся чоловік, який керував пожежним авто.

— Та я, взагалі-то, не началь…

— Маєте в машині пожежні сокири або кувалди?

— Звісно.

— Погляньте! — вигукнув Сейтон. — Вершину «Обеліску» освітило сонце! Хлопець має померти!

— Ми всі маємо померти, — стиха мовив Макбет, поклавши одну фішку з символом «чирва» на червоний бік повстяного столу для рулетки, а другу — на чорний. Нахилився ліворуч і взяв з рулетки кульку.

— А що насправді сталося на даху? — гукнув Сейтон.

— То був хлопець Банко, — крикнув у відповідь Макбет і крутнув рулетку. Сильно крутнув. — Я з ним розібрався.

— Він мертвий?

— Кажу ж тобі, я з ним розібрався. — Перед Макбетом закрутилося колесо рулетки, і окремі цифри, зливаючись, утворили чітке безперервне коло. Чітке і водночас нечітке. Він порахував від десяти до одного й опинився в зоні. Колесо крутилось. Цього разу воно не зупиниться, цього разу він уже не покине зони, бо зачинив за собою двері й замкнув їх. Колесо. Воно котиться й котиться до невідомої долі. І водночас так добре відомої.

— Хто там гепає надворі, Сейтоне?

— А чом би вам не підвестися й не глянути самому, сер?

— Мені більше подобається рулетка. Ну, то що там коїться?

— Вони почали розбивати «Берту», бідолаху «Берту». До речі, сонце зійшло, сер. Велике й гарне. Час сплив. Може…

— Вони що — «Берту» розбивають?

— Не саму «Берту», а постамент, на якому вона стоїть. Пильнуй майдан, Олафсоне, і стріляй в усе, що наближатиметься.

— Слухаю!

Макбет почув на сходах тупотіння ніг і підвів голову. Червонястий відтінок обличчя Сейтона був зараз помітніший, ніж зазвичай, наче воно засмагло на сонці. Він пройшов повз рулетку до палі, де сидів Касі, похнюпившись і схиливши голову. Волосся затуляло йому обличчя.

— А хто сказав, що тобі можна покинути пост? — спитав Макбет.

— Це не забере багато часу, — відповів Сейтон, витягши револьвера з-за ременя і приставивши його хлопцеві до голови.

— Зупинись! — наказав Макбет.

— Адже ви сказали: секунда в секунду, сер. Ми не можемо…

— Зупинись, я сказав! — Макбет збільшив звук на радіоприймачі позаду себе.

— …до вас звертається мер міста Тортел. Минулої ночі я отримав ультиматум від старшого комісара Макбета, який несе відповідальність за кілька нещодавніх убивств, включно з убивством старшого комісара Дункана. Після невдалої спроби вбити мене він викрав мого сина, Касі. Його ультиматум полягає ось у чому: якщо я не оголошу надзвичайний стан, який забезпечить Макбету необмежені повноваження і не дозволить втрутитися федеральній владі, то мого сина вб’ють, коли над містом зійде сонце. Але ми не хочемо — я не хочу, ви не хочете, Касі не хоче — щоб нашим містом правив іще один деспот. Щоб цього не сталося, протягом останніх днів кілька добрих людей пожертвували своїм життям. І життям своїх синів. Вони пожертвували своїми дітьми так, як ми та інші громадяни нашої країни жертвували в часи світових воєн, коли наша демократія опинялася під загрозою. А зараз, коли сходить сонце, Макбет сидить біля радіо й чекає, що я дам добро на те, аби цей день і це місто стали його власністю. Слухай, що я тобі скажу, Макбете. Забирай його. Касі — твій. Я жертвую ним так, як, сподіваюся, він пожертвував би мною або своїм сином, якого йому так і не доведеться мати. А якщо ти чуєш мене, Касі, то я кажу тобі: «Прощавай. Прощавай, моя кровинко! — Голос Тортела затремтів. — Тебе люблю не лише я, а й усе місто. Ми запалюватимемо на твоїй могилі свічки так довго, як довго існуватиме демократія. — Мер закашлявся й на хвилю замовк. — Дякую тобі, Касі». Дякую вам, громадяни нашого міста. А тепер цей день належить нам.

Після невеличкої паузи на радіо увімкнули хрипку затерту платівку з піснею «Наш Господь — міцна фортеця».

Макбет вимкнув радіо.

Сейтон розсміявся і сильніше натиснув на курок. Бойок револьвера піднявся.

— Що, Касі, здивований? А ти як думав? Розумієш, син повії мало що значить для любителя повій. Але якщо ти віддаси зараз мені свою душу, то я обіцяю тобі безболісний постріл у голову замість болючого в живіт. Плюс помсту любителю повій та його банді. Ну, що скажеш, хлопче?

— Ні.

— Ні? — здивувався Сейтон, отетеріло витріщившись на хлопця, бо такої відповіді не очікував.

— Ні, — повторив за ним і Макбет. — Його не можна вбивати. Поклади свого револьвера, Сейтоне.

— Я маю дозволити отим бунтівникам отримати те, що вони хочуть?

— Ти мене чув? Ми не вбиваємо беззахисних дітей.

— Беззахисних? — прогарчав Сейтон. — А ми? Хіба ми не беззахисні? Невже ми дозволимо Даффу та Малкольму начхати на нас, як вони завжди це робили? Невже ти збираєшся кинути свою справу тепер, коли…

— Сейтоне. Твій револьвер націлений на мене.

— Можливо. Бо я не дозволю тобі зупинити те царство, яке само йде нам до рук. Ти не єдиний, хто має мету і поклик. Зараз я…

— Я знаю, що ти збираєшся зробити зараз, тому обіцяю: якщо не покладеш револьвера, то вважай, що ти — мрець. Абсолютний мрець.

Сейтон розсміявся.

— Ти мало про мене знаєш, Макбете. Наприклад, те, що ти не зможеш мене вбити.

Макбет поглянув у дуло револьвера.

— Тоді давай, Сейтоне. Вперед. Бо ти лише прискориш моє побачення з нею. Тебе не жінка народила. Тебе витворили. Витворили з кошмарів, зла і лихого начала, завжди готового ламати й нищити.

Сейтон похитав головою і націлив револьвера на Касі, не зводячи при цьому очей з Макбета. Цієї миті перший промінь сонця пронизав великі вікна мезоніну. Макбет помітив, як Сейтон підняв руку, затуляючись від сонячного променю, що впав