Макбет - Ю. Несбе
Леннокс опустив погляд на картату вовняну ковдру, якою Прісцилла накрила йому коліна. Вони наближалися до скромного східного входу до центрального вокзалу. Інспектор помітив, що інвалідний візок уповільнив хід. Прісцилла явно завагалась, і Леннокс здогадався, що їй навряд чи доводилося бувати на вокзалі раніше.
— Тут нема чого боятися, Прісцилло. Люди просто продають дурман. Або купують. — Коли вони минали ліхтар, Леннокс поглянув на тінь Прісцилли, і помітив, що вона випрямилась. Візок покотився швидше.
Як вони й домовлялися, вона забрала його тоді, коли надворі ще не розвиднілось, а коридори не заповнилися медсестрами та лікарями, які не дозволили б їм вийти зі шпиталю. Прісцилла взяла з кабінету Леннокса все, що він просив. Йому навіть не довелося ні переконувати її, ні щось пояснювати — секретарка негайно виконала його прохання навіть попри те, що формально Леннокс уже не був її начальником.
— От і добре, — резюмувала вона. — Ви завжди будете моїм начальником. А Макбет що — вже не старший комісар?
— Чому ти так вважаєш?
— Бо в нього дах поїхав.
Вони пройшли повз продавців наркотичних цигарок та волоцюг-наркоманів, які дрімали на ковдрах, але враз попрокидалися й автоматично простягнули руки, жебраючи грошей або дурману.
Але Прісцилла не зупинялася, поки вони не опинились біля сходів до туалету.
Саме тут люди Гекати раніше забирали його. Все, що він мав робити, — це стояти й чекати, допоки вони не прийдуть. Леннокс ніколи не здогадувався, куди саме його водили, бо йому на ніс чіпляли чорні окуляри, а у вуха встромляли затички, щоб він не міг визначити свого місцезнаходження з фонових шумів.
То було частиною домовленості. Якщо Леннокс потребував сильної дози, яку не міг прийняти вдома чи на роботі через ризик бути застуканим на гарячому, то його заводили до кухні, себто туди, де вироблялося вариво. І там фахівці робили йому ін’єкцію настільки чистого продукту, наскільки можна було отримати в умовах їхнього виробництва. Садовили в шезлонг, як це робилося колись в опіумних притонах, і він, переспавши пік свого кайфу в безпечних умовах, міг повернутися до міста і певний час почуватися новою і кращою людиною.
Якою він більше ніколи не зможе себе відчути.
Леннокса вразило, наскільки безпорадним він став, коли Прісцилла від’єднала його від усіх дротів та трубочок і повезла в інвалідному візку. Наскільки нікчемним він став. Наскільки мало він міг тепер зробити.
— Іди, — сказав він.
— Що? Ми кудись ідемо?
— Не ми, а ти.
— Як? Піти й залишити вас тут?
— Все буде добре. Я тобі зателефоную. Іди, кажу тобі.
Проте вона не зрушила з місця.
— Це — наказ, Прісцилло, — усміхнувся Леннокс. — Наказ від людини, яка завжди буде твоїм начальником.
Вона зітхнула. Лагідно поклала свою руку йому на плече. А потім пішла.
Менш ніж за десять хвилин перед ним постала Стрега, схрестивши на грудях руки.
— Оце так! — тільки й спромоглася сказати вона.
— Та отож, — мовив Леннокс. — Це я, та ще й в таку ранню годину.
Вона подала йому вушні затички та чорні окуляри.
— Ноги мене не слухають, тому тобі доведеться відвезти мене туди.
— Такого курдупеля, як ти, я можу й за шкірку віднести.
— Треба, щоб візок був зі мною.
— Сьогодні доведеться обійтися без поїздки на авто.
Стрега покотила візок. Біль пульсував у його тілі весь ранок, але, коли вона за кілька хвилин витягла Леннокса з візка та посадила на щось на кшталт щебеню, то йому стало так боляче, що він не витримав і заплакав. Леннокс відчув, як його обхопили дужі руки Стреги, відчув її задушливий запах. Вона всадовила його у візок і покотила далі. Через кожен метр коліщата візка наштовхувалися на щось у гравії. «Шпали», — здогадався Леннокс. Він відчув запах смоли та перегрітого металу. Його везли залізничною колією.
І як він раніше не здогадався! В попередні рази його возили автомобілем, явно по колу, повертаючись назад до відправної точки на центральному вокзалі. Він і тоді знав, що вони під накриттям, бо дощ не падав, але не міг второпати, що вариво готували в одному з покинутих тунелів прямо під носом у поліції! Леннокс застогнав від безсилля, коли Стрега підняла його й поклала щокою вниз на щось холодне й вологе. Бетон. Потім знову посадовила у візок. І повезла далі. Повітря ставало теплішим і сухішим. Вони вже під’їжджали до кухні, і добре знайомі запахи збудили в його мозку приємне передчуття, а серце забилося швидше. Хтось зняв з нього окуляри, витяг затички, і Леннокс встиг почути кінець речення, яке мовила Стрега:
— …і витріть за ним цівку крові.
— Зараз, — відповіла одна з сестер, помішуючи в казані вариво.
Стрега хотіла було підняти його й перенести до шезлонга, але Леннокс махнув рукою — мовляв, не треба — і закотив лівий рукав. Вариво просто з казана. Максимум задоволення. Рай для наркомана. Саме до того раю він хотів би потрапити. А може, й ні. Видно буде. Чи не буде.
— А хіба це не інспектор Леннокс з антикорупційного відділу? — поцікавився Джек. Він стояв біля скла, крізь яке можна було бачити, що відбувається лише в одному приміщенні, і розглядав чоловіка у візку, на кухні.
— Саме так, — відповів Геката. На ньому був білий лляний костюм і капелюх. — Бо недостатньо мати очі й вуха лише в казино «Інвернесс».
— А ви чули, що Леннокс звинуватив Макбета у вбивстві? Хіба ж він не знає, що Макбет — ваш інструмент?
— Ніхто не має знати більше, ніж йому треба, навіть ти, Бонусе. А тепер повернімося до нагальних справ. Леді вкоротила собі віку, але, за твоїми словами, Макбет радше паралізований, аніж згорьований, так?
— Така моя думка.
— Г-м-м-м. А якщо Тортел оголосить надзвичайний стан, то як ти гадаєш — зможе Макбет у його нинішньому душевному стані захопити владу і зробити те, що треба, аби утвердитися як лідер міста?
— Не знаю. Схоже, що… йому байдуже. Наче все для нього втратило сенс. Або це так, або він увірував у власну невразливість і незнищенність. Увірував, що ви врятуєте його в будь-якому разі.
— Г-м-м-м. — Геката постукав своїм стеком по підлозі. — Без Леді вартість Макбета як старшого комісара істотно знизилась.
— Але ж він все одно виконуватиме ваші накази.
— Може, йому і вдасться захопити владу зараз, але без Леді
