Макбет - Ю. Несбе

Пауза. Макбету здалося, що Тортел удома не сам. За словами Сейтона, трьома з тих чотирьох, що завадили їм завершити роботу біля шпиталю Святого Георгія, були Дафф, Малкольм та Кетнесс.

— І ти гадаєш, що вбивство мого сина зійде тобі з рук, Макбете?

Тон голосу був жорстким, але мер не зміг приховати своєї розгубленості. А Макбет із подивом збагнув, що не був готовий до такої розпачливої відповіді. Але він швидко відкинув вагання. Тремтливий голос мера підтвердив те, на що він сподівався: Тортел зробить все що завгодно заради спасіння свого хлопця.

— Надзвичайний стан і недоторканість. І ти врятуєш сина, Тортеле.

— Я не маю на увазі уникнення судового переслідування. Я говорю про твою совість. Ти перетворився на потвору, Макбете.

— Ми ніколи не станемо тими, ким не були раніше, Тортеле. Ти теж завжди прагнутимеш продати свої послуги тому, хто заплатить найбільше.

— Ти не чуєш грому за вікном, Макбете? У цій ситуації, у такому місті, як наше, ти можеш і досі вірити, що завтра вранці засяє сонце?

— Бо я віддав наказ, щоб сонце завтра зійшло. Але якщо ти людина невіруюча, то нехай твоїм дороговказом буде час завтрашнього сходу сонця, вказаний у цьогорічному календарі. Бувай…

Макбет поклав слухавку. У кришталевій люстрі над його головою заграло світло. А це означало, що вона рухалася. Може, то було через висхідний потік теплого повітря, може — через якісь химерні підземні поштовхи, а може надворі змінилося освітлення. Втім, було ще й четверте пояснення: це рухався він сам. Щоб побачити речі під іншим кутом зору. Макбет дістав зі своєї куртки срібний кинджал. Може, то була не найефективніша зброя проти танків і бронежилетів, але Леді мала рацію: срібло було дієвим проти привидів. Вже кілька днів він не бачив ані Банко, ані Мередіт, ані Дункана, ані отого «вершника», який стояв на колінах. Макбет підняв кинджал до світла.

— Джеку!

Ніхто не відповів.

— Джеку! — Макбет підвищив голос.

— Джеку, Джеку! — заволав він так гучно й несамовито, що йому здалося, наче горлянка ось-ось лусне.

У кінці кімнати відчинилися двері.

— Ви мене кликали, сер? — почувся Джеків голос.

— Леді й досі лежить як нежива?

— Так, сер. Може, ви самі її розбудите?

Макбет помацав пальцем вістря кинджалу. Скільки часу минуло відтоді, як він кинув вживати дурман? Як йому хочеться заснути! Глибоким і темним сном, без сновидінь. Він міг би піти туди, лягти поруч з нею і сказати: тепер ми разом, ти і я, підемо туди, де всього цього немає — ані казино «Інвернесс», ані міста; є лише ти і я. Леді хотіла цього не менше, ніж він. Вони заблукали, збилися з дороги, однак мусила бути стежка назад — туди, звідки вони прийшли. Так, неодмінно мусила бути; просто наразі він її іще не розгледів. Макбет мав би поговорити з Леді, вмовити її показати ту стежку — так, як вона завжди це робила. То що ж його зупиняє? Яке химерне й лиховісне передчуття не дає піти туди, стримує, змушує сидіти в цій холодній безлюдній кімнаті замість того, щоб лежати в теплих обіймах коханої?

Макбет повернувся й глянув на Касі. Сейтон припнув сина Тортела ножними кайданами за довгу тонку шию до блискучої палі посеред кімнати. Наче пса. Той і лежав, немов пес, на долівці, дивлячись на Макбета благальним поглядом карих очей. Ці очі незмигно дивилися на нього відтоді, як хлопця привезли.

Макбет поволі підвівся з крісла.

— Що ж, ходімо до неї, подивимося, — невдоволено кинув він.

Вони з Джеком нечутно рушили товстими килимами, і в Макбета виникло відчуття, що вони пливуть, мов привиди, сходами нагору і коридором. Макбету здалося, що він цілу вічність шукав ключа на в’язці, яку дав йому Джек. Уважно придивлявся до кожного з них, наче шукав код, відповідь на запитання, якого ще не почув.

Нарешті він відімкнув двері й увійшов до номера. Лампа була вимкнена, але крізь прогалини в шторах світив місяць. Макбет прислухався. Грім ущух. Було так тихо, наче все довкола затамувало подих.

Її шкіра була така бліда, така безкровна. Волосся розсипалося по подушці, мов червоне віяло, а повіки здавалися прозорими.

Він підійшов і поклав руку їй на чоло. Леді була ще тепла. Біля неї, на стьобаній ковдрі, лежав аркушик паперу. Макбет підняв його. Там було лише кілька рядків.

«Завтра, завтра, завтра… Дні повзуть у багнюці, а все, чого їм зрештою вдається досягти, — це знову і знову вбивати сонце й наближати людей до смерті.»

Макбет обернувся до Джека, який залишився на порозі.

— Вона померла.

— Що ви сказали, с-с-сер?

Макбет підтягнув до ліжка стілець і сів. Не для того, аби бути поруч з нею, бо її вже все одно не було. Йому просто захотілося сісти.

Почув, як позаду нього розпачливо зойкнув Джек — він теж помітив шприц, який і досі стирчав у Леді з передпліччя.

— В-в-вона…

— Так, вона м-м-мертва.

— Давно?

— Д-д-давно.

— Але ж я нещодавно з нею….

— Вона почала п-п-помирати тієї ночі, коли знайшла в коробці немовля, Джеку. Якийсь час їй вдавалося симулювати життя, але то були лише передсмертні конвульсії. Вона побачила свою дитину і збагнула, що їй доведеться помандрувати на той світ, аби зустрітися з нею. Тоді ми і втратили Леді — коли вона пристала на оту заспокійливу думку, що своїх рідних та близьких ми зустрічаємо в потойбіччі.

Джек ступив крок уперед.

— Але ж ви у це не вірите?

— Не вірю, коли в чистому небі сяє сонце. Але ми живемо в місті без сонця і шукаємо найменшої втіхи. Тому, загалом і в цілому, я в це вірю.

Макбет зазирнув собі в душу, ошелешений тим, що він не відчував ані розпачу, ані жалю. Мабуть, тому, що вже давно знав: все закінчиться саме так. Знав і заплющував на це очі. Все, що він відчував, — це порожнеча. Макбет сидів у залі очікування посеред ночі на вокзалі, він був єдиним пасажиром, його потяг оголосили, але той не прибув. Оголосили, але не прибув. І що в такому разі робить пасажир? Чекає. Нікуди не йде, а просто мириться з тим, що відбувається довкола, і чекає на те, що гряде.

Макбет знову взяв аркушик паперу.

«Дні повзуть у багнюці, а все, чого їм зрештою вдається досягти, — це знову