Хрест із сапфірами - Гілберт Кійт Честертон
Клуб «Дванадцять справжніх рибалок» не погодився б обідати в жодному іншому ресторані, тому що йому була необхідна розкішна приватність і кожен з його членів почувався б вельми стурбованим, якби довідався, що якесь інше товариство обідає з ними в тому ж приміщенні. Під час свого щорічного урочистого обіду риболови звикли показувати всі свої скарби, так ніби вони були в приватному будинку, особливо був помітний святковий набір ножів та виделок, своєрідна реліквія клубу. Срібні виделки та ножі були зроблені у формі риб, і кожне руків’я прикрашала велика перлина. Цей набір подавали до рибних страв, а рибна страва була найважливішим елементом цієї розкішної трапези. Товариство дотримувалося багатьох церемоній та ритуалів, але не мало ані історії, ані мети. І це було вищим ступенем його аристократичности. Для того, щоб стати одним із дванадцяти рибалок, не потрібно було нічого робити, та якщо ви не належите до певного кола осіб, ніколи навіть не почуєте про нього. Клуб існував ось вже двадцять років. Його президентом був містер Одлі. Віце-президентом — герцог Честерський.
Якщо мені принаймні трохи вдалося передати атмосферу цього жахливого готелю, то читач зможе відчути природне здивування, звідки я все це знаю і яким чином така звичайна особа, як мій друг отець Бравн, опинилася в такому вишуканому товаристві. Моя історія може видатися простою й навіть вульгарною. В світі є один древній бунтівник і демагог, котрий вривається до вас із жахливою інформацією про те, що всі люди — брати, і де б він не з’явився на білому коні, отець Бравн слідує за ним. Одного з офіціянтів, італійця, паралізувало саме того дня, коли мав відбуватися обід, і його працедавець, єврей, дивовижно м’яко сприйняв такий забобон, як покликати католицького священика. Ми не довідаємося, в чому цей офіціянт зізнався отцеві, тому що духівник зберігає таємницю мовчання, та відомо, що офіціянт попросив отця потурбуватися про написання листа з якимось зізнанням або ж усвідомленням скоєної помилки. Тому отець Бравн з притаманною йому покірною наполегливістю, котру виявив би навіть у Буккенгемському палаці, попросив, щоб йому дали кімнату та письмове приладдя. Містер Левер роздирався навпіл. Він був доброю людиною, але йому також був притаманний інший бік цієї якости — він не любив якихось труднощів або ж скандалів. Цього вечора присутність сторонньої людини в готелі можна було порівняти з брудною плямою на чомусь, що щойно випуцували. У Вернон-готелі не було ані суміжних кімнат, ані приймальні, ані відвідувачів, котрі очікували б у холі, чи випадкових клієнтів. Було п’ятнадцять офіціянтів. І дванадцять гостей. Зустріти цього вечора когось чужого означало б те саме, що познайомитися під час сніданку з кимось зі своєї сім’ї. Крім того, зовнішність священика була більш ніж ординарна, а його одяг — надто брудний; лише один погляд на цього отця міг бути причиною кризи в клубі. Врешті, містер Левер знайшов сякий-такий вихід. Якщо ви проникнете у Вернон-готель (хоча вам це ніколи й не вдасться), то спочатку вам доведеться минути короткий коридор, прикрашений кількома темними, але напевно цінними картинами, потім — основний вестибюль, звідки один прохід веде праворуч, до віталень, а другий — ліворуч, до кухні та контори. Безпосередньо з лівого боку вестибюля стоїть кутова скляна будка, ніби будинок у будинку, подібна на старий готельний бар.
У цій конторі тепер господарює помічник містера Левера (в цьому готелі ніхто й ніколи не з’являвся на очі без особливої необхідности), а позаду контори, по дорозі до приміщення для прислуги, розташована чоловіча гардеробна, останній кордон володінь джентльменів. А між конторою та гардеробною є ще одна маленька кімнатка без виходу в коридор, котру господар інколи використовує для делікатних та важливих справ — наприклад, дає в борг тисячу фунтів якомусь герцогу або ж відмовляється позичити йому шість пенсів. Містер Левер проявив найбільшу толерантність, коли дозволив звичайному священику осквернити це священне місце своєю присутністю й нашкрябати листа. Те, що писав отець Бравн, напевно, було набагато цікавіше порівняно з цією розповіддю, та про це ніхто не дізнається. Я можу лише ствердити, що розповідь була не коротша порівняно з моєю, а останні дві або три сторінки були не такі цікаві, як попередні.
Коли отець Бравн узявся за них, то його думки відволіклися від роботи, а відчуття загострилися. Сутеніло, наближався час обіду. В малій кімнаті було майже темно, і можливо, що саме темнота, як це інколи буває, загострила його слух. Коли отець Бравн дописував останню сторінку цього документа, він зловив себе на тому, що пише в такт звуків, котрі чути з коридору, як, буває, хтось у поїзді думає про щось у такт стукоту коліс. Коли він зрозумів це й прислухався, то переконався в тому, що чує кроки, а це в готелі — звичайнісіньке явище. Та все ж, він утупився в стемнілу стелю й слухав ці звуки. Згодом на кілька секунд розслабився, ніби мріючи про щось, і знову напружив увагу, схиливши голову набік. Потім він сів і, підперши голову, знову слухав і роздумував.
Почути кроки в коридорі готелю — це звичайна справа, та ці кроки видавалися доволі дивними. Не було чути жодних інших кроків. Це був дивовижно тихий готель: кілька близьких гостей відразу ж розходились до своїх кімнат, а витренувані офіціянти були майже невидимими, поки їх не покличуть. У цьому готелі найменше можна було очікувати чогось дивного. Та ці кроки видавалися настільки дивними, що важко було вирішити, як їх називати — «звичайні» чи «незвичайні». Отець Бравн ніби йшов услід за ними, постукуючи пальцями по краю столу,
