Сліди СС - Ростислав Феодосійович Самбук

Чоловік із пістолетом дивився на них, узявшись руками в боки. Не дослухавши, кинув зневажливо:

— Годі базікати! Хто підіслав вас сюди і для чого?

— Але ж я кажу правду, ви можете перевірити, в нас не вистачило бензину, й ми залишили машину зовсім недалеко.

— Гарна легенда, капітане, — підморгнув зовсім ще молодий хлопець з автоматом, що стояв поруч. — Можу закластися, це — шпигуни з Альбертвіля. І після того, як ми прибрали їхнього самозванця президента…

— Маєш рацію, — схвалив капітан. — Так ось, лебедики, казатимете правду, чи допомогти вам? — ступив крок і вдарив Гюнтера в сонячне сплетіння. — Для чого вас підіслали сюди?

— Ви можете легко перевірити, — швидко почав Карл, — наша машина…

Удар у щелепу обірвав його белькотіння. Капітан умів бити, у Карла запаморочилось у голові, він осів поруч із Гюнтером.

— Ви не маєте права! — раптом закричав Гюнтер. — Ми іноземні піддані, і ви відповідатимете!

— Ми маємо доручення до полковника Пфердменгеса, — додав Карл, тримаючись за щоку, — і я вимагаю, щоб ви…

— Ти тут нічого не можеш вимагати, — вдарив його носком черевика капітан. Подумав і вирішив: — Ясно, шпигуни… Розстріляти!

Карлові здалося, що капітан пожартував. Підвівся на коліна, мовив якомога переконливіше:

— Ви помиляєтесь, капітане, ми не шпигуни, і я вам кажу: це легко перевірити.

Капітан схопив його за барки, підвів.

— Хто назвав тобі ім’я полковника? Тут жодна душа не знає його.

— Маємо листа до полковника від самого Чомбе.

— Де він? Нема? Я так і знав… Годі базікати! — відштовхнув Карла. — Розстріляти!

Солдати схопили їх, скрутили руки назад, зв’язали. Молодик із автоматом підштовхнув Карла до узбіччя.

— Давай… Нема часу…

Лише тепер Карл зрозумів, що з ними не жартують. Обернувся до капітана, але той стояв до них спиною. Карл хотів крикнути йому щось, та раптом збагнув: що б він не казав, ця людина не змінить свого рішення, і їхню долю вирішено.

Карла підштовхнули в бік автоматом, і він покірно пішов до кущів.

Та Гюнтер не хотів умирати. Його теж підштовхнули, але він викрутився поміж двох солдатів, підбіг до капітана і впав на коліна.

— Даю вам слово честі, — почав у розпачі, — ми журналісти й маємо доручення до полковника… — Солдати підхопили його під руки, потягли. — Благаю, не вбивайте! Пфердменгес не простить вам!

Капітан обернувся, якась тінь майнула по його обличчю, наче завагався, та махнув рукою й пішов до дерева, під яким стояв американський джип.

Гюнтер відбивався, вигукував щось, та солдати тягли його в кущі. Метрів за п’ятдесят від дороги, на галявині, їх прив’язали до стовбурів дерев. Молодик з автоматом відійшов на кілька кроків, запитав у солдатів німецькою:

— Хто хоче?

— Кінчай їх, сержанте, — байдуже одповів хтось.

Гюнтер, почувши німецьку мову, почав жалібно канючити:

— Ми — німці, невже вбиватимете своїх співвітчизників?

Молодик опустив автомат.

— Німці? — запитав здивовано.

Гюнтер відчув надію на порятунок.

— Ми швейцарські німці… — мовив благально. — І в нас на шосе справді лишилася машина…

— Знов ти своєї! — сплюнув сержант.

Він почав підводити автомат, чорна цятка дула всвердлилася Карлові в мозок, і ним оволоділа апатія, наче все й бачив і чув, та не міг ворухнутися, усе було міражем, нереальністю — і солдати, і дерева, до яких їх прив’язали, й жовта трава під ногами, — реальним було лише автоматне дуло; воно здригнеться зараз, та він уже не побачить вогню, кулі долетять швидше…

Поруч Гюнтер заскиглив тонким голосом:

— Не вбивайте нас!

Сержант повів автоматом, тепер Карл бачив лише чорний отвір дула; він збільшувався і нагадував жерло гармати, Карл міг просунути туди голову, пролізти в чорну безодню, звідки нема вороття. “Швидше б”, — подумалось.

І раптом — нема чорної безодні, сержант, опустивши автомат, повертається до них боком…

Що там на краю галявини? Чому знову з’явився капітан і чому поруч із ним Леребур?

Вже усвідомивши, що прийшов порятунок, Карл ніяк не міг позбутись відчуття, що у нього на грудях болить обпечена шкіра…

— Я вимушений принести вам свої вибачення, — говорив капітан, поки їх розв’язували, та Карл погано розумів його, апатія не відпускала, й під серцем пекло.

— Дайте йому води… — помітив Карлів стан Жорж Леребур.

До його губ притулили баклагу, він автоматично ковтнув, горілка обпекла горло, та відразу полегшало — закашлявся, сльози виступили на очах, але біль під серцем вщух, повернулася здатність чути й бачити.

Гюнтер стояв поруч, зіпершись на дерево, й гикав. Йому теж дали ковтнути горілки, він відпив мало не половину баклаги. Підніс кулаки, щось хотів сказати, але, так і не мовивши жодного слова, знеможено сів на траву.

— Вас запідозрили у шпигунстві на користь бунтівників, — пояснив Леребур. — Днями їхні хлопці, — кивнув на капітана, — вбили Янсона Сендве. Це президент Північної Катанги й керівник партії “Балубакат”. І тепер вони небезпідставно побоюються репресій.

Гюнтер зло плюнув.

— Я пояснював йому, що маємо листа!

— Ну… ну… — примирливо пробуркотів Жорж. — На щастя, мене наздогнав грузовичок, і я розжився на пару галонів бензину.

— А коли б не було грузовичка? — не здавався Гюнтер.

— Пили б ви зараз шнапс на тому світі! — зареготав сержант. — Але тут інакше не можна.

— Якщо б ви знали місцеві умови… — підтвердив каштан. — Хочете ще? — простягнув Карлові свою баклагу.

Той похитав головою. Чомусь його нудило. Жорж зрозумів це й порадив:

— Треба випити, полегшає. Справді, полегшало. Карл обтер губи.

— Поїхали… — запропонував. Оця галявина, де ледь не залишилися навічно, викликала неспокій і навіть роздратування.

— Так, поїхали, — згодився Леребур. —