Хрещений батько - Маріо Пьюзо

Джоні був неприємно вражений цинізмом лікаря. Та хто він, у біса, такий, щоб стільки брати на себе? Джоні почав було говорити, та цієї миті з ліжка почувся голос Ніно:

– Ей, старий, а де ж випивка?

Ніно сидів на ліжку. Він ошкірив зуби до Люсі й мовив:

– Гей, дитинко, підійди до старого Ніно. – І він простягнув до неї широко розкриті обійми. Люсі присіла на краєчок ліжка й обняла його. На диво, Ніно на вигляд аж ніяк не було зле, майже нормально. Ніно клацнув пальцями:

– Нумо, Джоні, налий мені випити. Ще не пізно. А де, у біса, мій гральний стіл?

Джоні добряче потягнув зі своєї склянки і відказав:

– Тобі не можна пити. Лікар забороняє.

Ніно враз насупився.

– Пішов він, мій лікар туди-сюди… – А потім напустив на обличчя вираз театрального каяття. – О, Джулісе, це ти! Це ж ти мій лікар, правда? Я не мав тебе на увазі, старий друже. Слухай, Джоні, принеси мені випивку або я сам встану з ліжка і сам візьму її.

Джоні стенув плечима і подався до бару. Джуліс промовив відсторонено:

– Я ж кажу, що йому не можна пити.

Тепер до Джоні дійшло, чому Джуліс дратував його. Він завжди говорив незворушним, відстороненим голосом, не наголошував слів, хоч би які жахливі речі доводилося казати, його голос завжди залишався спокійним, контрольованим. Якщо він і застерігав, то застереження було в самих словах, а не в його голосі, нейтральному, ба навіть байдужому. Саме це й примусило Джоні, хоча й страждаючи в душі, принести Ніно склянку віскі. До того, як подати її Ніно, він запитав Джуліса:

– Це ж не вб’є його, правда?

– Ні, не вб’є, – спокійно відказав Джуліс.

Люсі стурбовано глянула на нього, хотіла щось сказати, але змовчала. А Ніно тим часом взяв віскі й вихилив одним духом.

Джоні посміхався до Ніно, вони поставили на місце цього задрипанця-лікаря. Зненацька Ніно почав хапати ротом повітря, обличчя видимо посиніло, йому не вистачало кисню, він задихався, його тіло сіпнулося вперед, мов рибина, кров ударила в обличчя, очі вирячилися.

Джуліс став біля ліжка з протилежного боку від Джоні й Люсі. Він взяв Ніно за карк, утихомирив його і заштрикнув голку шприца в плече біля шиї. Ніно обм’як у лікарських руках, конвульсії затихли, і за хвилину він звалився знову на подушки. Його очі сонно заплющились.

Джоні, Люсі й Джуліс повернулися в ту частину номера, яка слугувала вітальнею, і присіли за величезним масивним кавовим столом. Люсі підняла слухавку аквамаринового кольору, замовила для всіх каву і що-небудь підвечеряти. Джоні пішов до бару і зробив собі коктейль.

– Ви знали, що він так зреагує на віскі? – запитав Джоні.

Джуліс стенув плечима.

– Я не мав жодних сумнівів.

– Тоді чому ж ви не попередили мене? – різко запитав Джоні.

– Я вас попереджав, – відказав Джуліс.

– Ви попередили мене не так, – Джоні закипав холодною люттю. – З вас не лікар, а чорти його батька зна що. Та вам на все начхати. Ви пропонуєте мені запроторити Ніно до божевільні, вам навіть на думку не спаде якесь пристойніше слово на зразок санаторію. Вам справді подобається знущатися з людей?

Люсі роздивлялася свої руки, складені на колінах. Джуліс усміхнено дивився на Фонтане.

– Жодна сила у світі не змінила б ваш намір дати Ніно випивку. Вам хотілося показати, що ви не потребуєте моїх застережень, «маєте на увазі» всі мої приписи. Пам’ятаєте, як ви запропонували мені працювати вашим особистим лікарем, після тієї справи з горлом? Я не пристав на вашу пропозицію, бо бачив, що ми ніколи не порозуміємося. Лікар має себе за бога, за найвищого священика в сучасному суспільстві, це один із його привілеїв. Але ж ви ніколи так не ставитиметеся до мене. Для вас я завжди буду богом на служінні. На кшталт тих лікарів, що обслуговують вас у Голлівуді. Де тільки ви знаходите тих шарлатанів? Боже, вони ж нічого не тямлять або ж їм усе до одного місця. Кому, як не їм, знати, що відбувається з Ніно, але вони й надалі нашпиговували його всілякими пігулками, аби лише підтримувати. Вони носять шовкові костюми і цілують вас у сідницю, бо ви впливова особа в кінобізнесі й ви вважаєте, що вони великі ескулапи. Покажіть, докторе, що у вас є серце. Хіба не так? А їм байдуже, житимете ви чи задубнете. А моє маленьке хобі – хоч як це обурливо – утримувати людей у житті. Я дозволив вам дати Ніно випити, аби ви побачили, що може статися з ним. – Джуліс нахилився до Джоні Фонтане, але його голос і надалі був спокійний і незворушний. – Ваш друг вже майже не жилець. Ви це розумієте? Йому не вискочити, якщо не вдатися до суворого лікарняного режиму та інтенсивної терапії. Високий тиск разом із діабетом і дурними звичками можуть будь-коли, навіть зараз, спричинитися до крововиливу в мозок. Його мозок розпадеться. Це для вас досить дохідливо? Авжеж, я говорив про божевільню. Я хочу, аби до вас дійшло, що саме необхідно. Інакше ви й пальцем не ворухнете! Скажу вам навпростець: ви зможете врятувати життя свого дружка, якщо здасте його на примусове лікування. Інакше – поцілуйте його востаннє.

– Джулісе, любий Джулісе, – промимрила Люсі, – не будь таким жорстоким. Просто поясни йому.

Джуліс підвівся. Постійна витримка зрадила йому, зазначив втішно Джоні Фонтане. І голос також позбувся спокійної врівноваженої монотонності.

– Ви думаєте, мені вперше доводиться розмовляти з такими, як ви, людьми за таких обставин? – запитав Джуліс. – Я веду такі бесіди щодня. Люсі каже: не будь жорстоким, але їй невтямки, про що вона говорить. Знаєте, я колись радив людям: «Не переїдайте, бо помрете, не куріть так багато, не пийте стільки, бо ж помрете». Ніхто не чує. І знаєте чому? Тому що я не кажу: «Ви помрете завтра». Що ж, я кажу вам: дуже ймовірно, що Ніно помре завтра.

Джуліс подався до бару і знову зробив для себе ще один коктейль.

– Так що ви скажете на це, Джоні? Чи збираєтеся ви здати Ніно на лікування?

– Не знаю, – відповів Джоні.

Джуліс випив похапцем, не відходячи від бару, і налив собі ще.

– Знаєте, дивно якось: людина може заморити себе до смерті куривом, питвом чи роботою, ба навіть переїданням. І це