Убивства за абеткою - Агата Крісті

Вони повернули обличчя до нього.

– Думаю, є вірогідність, що прізвище можливої жертви буде починатися з літери «Б».

– Це принаймні було б щось, – із сумнівом сказав комісар.

– Принцип абетки, – задумано мовив доктор Томпсон.

– Я припускаю це як можливість, не більше. Мені це спало на думку, коли я побачив прізвище Ашер, чітко написане на дверях крамниці нещасної жінки, яку вбили минулого місяця. Коли я отримав листа, в якому називався Бексгілл, то подумав, що, можливо, жертву, як і місце, можуть обирати за алфавітом.

– Імовірно, – сказав лікар. – З іншого боку, може бути, що прізвище Ашер було збігом і цього разу жертва з яким завгодно прізвищем знову виявиться старою жінкою, що утримує магазин. Досі він не дав нам жодної підказки, яка була б мотивом.

– У божевільних бувають мотиви, сер? – скептично запитав старший інспектор.

– Звісно, бувають, чоловіче. Надзвичайно точна логіка є однією з особливих характеристик гострої манії. Людина може вірити в те, що божественно призначена вбивати проповідників, чи то лікарів, чи старих жінок у тютюнових крамницях. За цим завжди криється якась зрозуміла причина. Ми не повинні дозволяти абетковій справі обмежувати нас. Бексгілл услід за Андовером теж може бути лише збігом.

– Щонайменше ми можемо вжити якихось запобіжних заходів, Картере, і взяти на замітку всіх із прізвищем, що починається з літери «Б», особливо власників невеликих крамничок, а також простежити за всіма продавцями тютюнових виробів і газет у кіосках, які працюють поодинці. Не думаю, що ми можемо зробити щось більше. І, природно, тримати руку на пульсі щодо всіх чужинців, наскільки це можливо.

Старший інспектор тяжко зітхнув.

– Зараз, коли закінчується навчання у школах і починаються канікули? Люди просто заполонять Бексгілл на цьому тижні.

– Ми повинні робити все, що можемо, – різко відповів начальник поліції.

Черга дійшла до інспектора Ґлена.

– Я спостерігатиму за усіма, хто пов’язаний зі справою Ашера. За тими двома свідками, Партриджем та Рідделом, і, звісно, за самим Ашером. Якщо в них виникне найменший намір залишити Андовер, за ними будуть стежити.

Нарада закінчилася після ще кількох пропозицій і короткої беззмістовної розмови.

– Пуаро, – сказав я, коли ми прогулювалися біля річки. – Цей злочин точно можна попередити?

Він повернув до мене своє обезсилене обличчя.

– Здоровий глузд міста, у якому повно людей, проти безумства однієї людини? Боюсь, Гастінґсе, – я дуже боюсь. Пам’ятаєте про довготривалий успіх Джека-Різника?

– Це жахливо, – відповів я.

– Божевілля, Гастінґсе, страшна річ… Мені страшно… Мені дуже страшно…

Розділ дев’ятий

Убивство в Бексгіллі-на-морі

Я досі пам’ятаю, як прокинувся вранці двадцять п’ятого липня. Було десь о пів на восьму.

Пуаро стояв біля мого ліжка й легенько тряс мене за плече. Лише один погляд на нього, і зі стану напівпритомності я перейшов до цілковитого оволодіння собою.

– Що трапилося? – запитав я, різко підвівшись. Відповідь, що пролунала, була доволі простою, та в ці три слова було вкладено всю гаму емоцій.

– Це вже трапилось.

– Що? – закричав я. – Маєте на увазі… але сьогодні – двадцять п’яте.

– Це трапилося минулої ночі… точніше сьогодні рано-вранці.

Я вискочив із ліжка, і, поки нашвидкоруч одягався, він коротко переповідав, що саме довідався з телефонної розмови.

– На пляжі в Бексгіллі знайшли тіло дівчини. Її ідентифікували як Елізабет Барнард, кельнерку з одного кафе, вона мешкала з батьками в маленькому новому будиночку. За медичними показами, час смерті – між 11 : 30 та першою ночі.

– Вони впевнені, що це саме той злочин? – запитав я, намащуючи щоки пінкою для гоління.

– Власне, під тілом знайшли довідник «АВС», розгорнутий на сторінці потягів до Бексгілла.

Я здригнувся.

– Який жах!

– Faites attention23, Гастінґсе. Не хочу ще однієї трагедії у власному помешканні!

Я понуро витер кров з підборіддя.

– Який план нашої кампанії? – запитав я.

– За кілька хвилин по нас приїде машина. Принесу вам чашку кави сюди, щоб не затримуватись.

За двадцять хвилин ми вже перетинали Темзу, поспішаючи з Лондона поліцейською машиною.

Із нами їхав інспектор Кром, що був присутній на нещодавній нараді, він офіційно очолював розслідування.

Кром суттєво відрізнявся від інспектора Джеппа. Набагато молодший, мовчазний та поважний. Освічений і начитаний, він був, як на мене, трішки самовдоволеним. Він нещодавно відзначився, розкривши серію вбивств дітей, – терпляче вислідив злочинця, і той уже був у Бродморі24.

Кром, очевидно, був вдалим вибором інспектора для цієї справи, але, на мою думку, він був занадто в цьому переконаний. Із Пуаро він поводився трохи зверхньо. Ставився до нього як молодший до старшого, проте доволі самовпевнено, наче школяр з елітної школи.

– Я мав тривалу розмову з доктором Томпсоном, – мовив він. – Його дуже цікавлять «ланцюжкові», чи «серійні», вбивства. Це – результат особливого викривленого типу менталітету. Простій людині, звісно, важко зрозуміти різні тонкощі, очевидні з погляду медицини. – Він прокашлявся. – Власне, моя остання справа – не знаю, чи ви про неї читали, – це справа Мейбл Гомер, школярки з Масвелл-Гілл, знаєте… Той чоловік, Кеппер, був непередбачуваним. Надзвичайно важко було пов’язати його з тим убивством… А це в нього було вже третє! Справляв враження цілком нормальної людини, як от ви чи я. Та існують різноманітні тести… мовні пастки, знаєте… доволі сучасні, звісно, такого не було у ваш час. Коли ви змусите чоловіка викрити себе, він – ваш! Він розуміє, що ви знаєте, і втрачає впевненість. І вже виказує себе повністю.

– Навіть у мій час таке інколи траплялося, – сказав Пуаро.

Інспектор Кром глянув на нього і, щоб підтримати розмову, пробурмотів:

– Невже?

Усі якийсь час мовчали. Коли проминули станцію Нью-Кросс, Кром промовив:

– Якщо бажаєте щось запитати про справу – прошу.

– Припускаю, опису померлої дівчини у вас немає, так?

– Їй було двадцять три роки, працювала кельнеркою в кафе «Рудий кіт»…

– Pas ça25. Мене цікавить… чи була вона миловидною?

– Щодо цього не маю жодної інформації, – відповів інспектор Кром, натякаючи, що хоче завершити розмову. Його поведінка наче свідчила: «Справді… ці іноземці! Усі однакові!»

В очах Пуаро з’явилося ледь приховане задоволення.

– Вам це не видається важливим, еге? Проте pour une femme26 це першочергово важливе. Часто це вирішує жіночу долю!

Знову – мовчання.

Пуаро відновив розмову вже тоді, коли ми