Правда про справу Гаррі Квеберта - Жоель Діккер

— Сержанте, це коли хтось для вас щось робить, а ви йому платите. У нашому випадку вона позувала.

— Тобто Нола Келлерґан справді приїздила сюди позувати вам?

— Так. Але не мені.

— Не вам? А кому ж?

— Лютерові Калебу.

— Лютерові? Нащо?

— Задля його задоволення.

Сцена, про яку далі розповів Стерн, відбулася одного вечора в липні 1975 року. Стерн не пам’ятав точної дати, та сталося це наприкінці місяця. Зіставляючи дати, я з’ясував, що це було перед самісінькою мандрівкою на Мартас-Віньярд.

Конкорд. Кінець липня 1975 року

Пізнього вечора, коли в домі були тільки Стерн і Лютер, які грали на терасі в шахи, у двері раптом подзвонили. Вони здивувалися, хто може завітати о такій пізній порі. Лютер пішов одчиняти і повернувся на терасу в товаристві гарненької білявої дівчини з червоними від сліз очима. Це була Нола.

— Доброго вечора, пане Стерне, — ніяково привіталася вона. — Перепрошую, що прийшла без попередження. Мене звати Нола Келлерґан, я дочка священика з Аврори.

— З Аврори? Ти приїхала сюди з Аврори? — запитав він. — Як же ти дісталася?

— Автостопом, пане Стерне. Мені неодмінно треба з вами поговорити.

— Ми знайомі?

— Ні. Але маю до вас прохання величезної ваги.

Стерн окинув поглядом маленьку юну жінку з променистими смутними очима, яка з’явилася до нього пізнього вечора з «проханням величезної ваги». Він посадив її у зручний фотель, а Калеб приніс лимонаду та печива.

— Слухаю тебе, — сказав Стерн, коли дівчина одним духом випила лимонад; сцена починала його розважати. — З чим же таким важливим ти хочеш до мене звернутися?

— Ще раз перепрошую, пане Стерне, що турбую вас о такій порі. Але в мене склалися надзвичайні обставини. Благаю вас, нікому не кажіть. Я прийшла, щоб… Щоб попросити вас узяти мене на роботу.

— Взяти на роботу? Ким?

— Ким хочете. Я робитиму будь-що.

— Тебе? На роботу? — Стерн нічого не міг уторопати. — А нащо? Тобі потрібні гроші, дитино?

— За це я хочу, щоб ви дозволили Гаррі Квебертові лишитися в Гусячій бухті.

— Гаррі Квеберт покидає Гусячу бухту?

— У нього нема коштів, щоб залишатися там. Він уже зв’язався з агенцією, що здає дім. Він не може заплатити за серпень. Та йому треба лишитися! У нього книжка! Він щойно почав її писати, і я відчуваю, що це буде неймовірна річ! Якщо він поїде, то ніколи її не допише! І його кар’єрі — кінець! Крім того, є ще й ми! Я кохаю його, пане Стерне. Кохаю так, як ніколи нікого не покохаю! Знаю, вам це може здатися смішним, адже мені лише п’ятнадцять років і я нічого не тямлю в житті. Може, я нічого й не тямлю, пане Стерне, та я знаю своє серце! Без Гаррі я ніщо.

Вона благально склала долоні, й Стерн запитав:

— Що ж ти хочеш від мене?

— У мене немає грошей. А то б я заплатила за оренду, щоб Гаррі міг лишитися. Та ви можете найняти мене! Я служитиму у вас і буду працювати стільки, скільки треба, щоб вистачало на оплату оренди ще кілька місяців.

— У мене достатньо прислуги.

— Я можу робити все, що ви захочете. Все! Або дозвольте мені платити за оренду потроху: я вже маю сто двадцять доларів! — вона дістала з кишені банкноти. — Це всі мої заощадження! По суботах я працюю в «Кларксі», і працюватиму доти, аж доки все вам сплачу!

— Скільки ти заробляєш?

— Три долари за годину! І чайові! — гордо відказала вона.

Стерн усміхнувся, розчулений її проханням. Дивився на Нолу з ніжністю: правду кажучи, йому не потрібні були гроші від оренди Гусячої бухти, він міг спокійнісінько дозволити Гаррі користуватися домом кілька зайвих місяців. Та цієї миті Лютер сказав, що хоче перебалакати з ним наодинці. Вони вийшли до сусідньої кімнати.

— Елі, — сказав Лютер, — я хошу її намалювати… Путь лашка… Путь лашка…

— Ні, Лютере. Тільки не це… Не зараз…

— Благаю тебе… Дожволь мені її малювати… Я вше так давно…

— Але чому? Чому її?

— Бо вона шхожа на Елеонору…

— Знову Елеонора? Годі! Пора вже це припинити!

І Стерн спершу був відмовився. Та Лютер так сильно просив, що той урешті поступився. Вони повернулися до Ноли, яка поволі їла печиво.

— Ноло, я подумав, — сказав він. — Я можу дозволити Гаррі Квебертові користуватися домом стільки, скільки він захоче.

Вона кинулася йому на шию.

— Дякую! Дякую, пане Стерне!

— Зачекай, є одна умова…

— Та звісно! Все, що захочете! Ви такий добрий, пане Стерне.

— Ти будеш позувати. Для картини. Малюватиме Лютер. Ти роздягнешся, і він писатиме тебе оголеною.

Вона остовпіла.

— Оголеною? Ви хочете, щоб я роздяглася догола?

— Так. Але ти тільки позуватимеш. До тебе ніхто й пальцем не доторкнеться.

— Але ж… це так соромно — бути голою… Я хочу сказати… — вона схлипнула. — Я сподівалася, що надаватиму вам якісь дрібні послуги: буду працювати в саду чи складатиму каталог вашої бібліотеки. Я й не думала, що мені доведеться… Я про таке не думала.

Вона втерла сльози. Стерн дивився на цю сердешну, ніжну юну жінку, яку він змушував позувати голою. Йому хотілося обняти її, заспокоїти, та він не міг піддатися почуттям.

— Така моя ціна, — суворо сказав він. — Ти позуєш гола, і Квеберт живе собі далі в тому домі.

Вона кивнула.

— Гаразд, пане Стерне. Зроблю все, що захочете. Віднині я ваша.

*

Через тридцять три роки після тієї сцени Стерн, якому не давало спокою сумління, намагаючись спокутувати свій гріх, провів Ґегаловуда на терасу, де колись вимагав од Ноли, щоб вона заради порятунку свого кохання роздяглася догола перед його водієм.

— Отак, — мовив він, — отак Нола ввійшла в моє життя. Наступного дня я спробував зв’язатися з Квебертом і сказати, що він може лишитися в Гусячій бухті, та до нього неможливо було добитися. На цілий тиждень він наче у землю запався. Я навіть послав Лютера початувати біля його дому. Врешті він зумів перехопити Квеберта, коли той уже їхав із Аврори.

Потім Ґегаловуд запитав:

— Невже вас не здивувало Нолине прохання? І той факт, що п’ятнадцятирічне дівча має зв’язок із чоловіком, якому понад тридцять років, і просить вас про послугу?

— Знаєте, сержанте, вона так гарно розповідала про кохання… Так гарно… Я ніколи не зміг би знайти таких слів. Та й сам я кохав чоловіків. Ви знаєте, як тоді ставилися до ґеїв? Утім, і