Правда про справу Гаррі Квеберта - Жоель Діккер

— І що ж ви вчинили?

— Відлупцював його як слід. Невелика заслуга, звісно. І…

— Що, пане Довне?

— Я приставив дуло до його причандалля. Відгамселив, а коли він, скорчившись, валявся на землі, придушив його як слід, дістав кольт, загнав набій у патронник і встромив ствол йому в ширінку. Сказав, щоб він більше не траплявся мені на очі. Він стогнав. Просився, казав, що більше його тут не буде, благав відпустити. Так не можна поводитися, я знаю, та хотів упевнитися, що й духу його тут не буде.

— Гадаєте, він послухався?

— Авжеж.

— Тобто ви останній, хто бачив його в Аврорі?

— Так. Я дав колегам його прикмети, і описав авто. Він більше й разу не з’являвся тут. За місяць стало відомо, що він загинув у Массачусетсі.

— І що з ним сталося?

— Не вписався у поворот, здається. Більше нічого не знаю. Правду кажучи, не дуже й цікавився. Мав тоді важливіші справи.

Коли ми вийшли з генделика, Ґегаловуд сказав:

— Як на мене, це авто — ключ до відгадки. Треба взнати, хто міг водити чорний «шевроле монте-карло». А точніше, чи міг Лютер Калеб бути 30 серпня 1975 року за кермом чорного «шевроле монте-карло»?

Наступного дня я знову приїхав до Гусячої бухти, вперше після пожежі. Заходити в дім було заборонено, на ґанку висіли стрічки, та я все ж таки пробрався всередину. Все було зруйновано. В кухні знайшов бляшанку з написом «На згадку про Рокленд, Мен», вона вціліла. Я висипав із неї сухарі і поклав туди кілька вцілілих дрібниць, що знайшов у кімнатах. У вітальні мені трапився маленький фотоальбом, що якимось дивом не згорів. Я вийшов із ним надвір, сів біля хати під високою березою і заходився переглядати світлини. Тієї миті до мене підійшов Ерні Пінкас.

— Я побачив на повороті твоє авто, — сказав він і сів поруч. Потім запитав, кивнувши на альбом: — Це його фото?

— Ага. В хаті знайшов.

Ми замовкли. Я гортав сторінки. Знімки стосувалися вочевидь початку 80-х років. На кількох був рудий лабрадор.

— Чий це пес? — запитав я.

— Гаррі.

— Не знав, що в нього був пес.

— Його звали Шторм. Років дванадцять чи й тринадцять він прожив у нього.

Шторм. Здається, я чув уже десь те прізвисько, та вже не пам’ятав де.

— Маркусе, — озвався Пінкас. — Вибач, якщо образив тебе днями. Я не хотів.

— Пусте.

— Ох, не пусте. Я не знав, що тобі погрожували. Через ту книжку?

— Мабуть.

— А хто ж це зробив? — обурено запитав він, показуючи на спалений дім.

— Хтозна. В поліції кажуть, використовувалося пальне, щось на кшталт бензину. На березі знайшли порожню каністру, але чиї на ній відбитки пальців, невідомо.

— То тобі погрожували, а ти лишився?

— Так.

— Чому?

— А чому я повинен тікати? Бо страшно? Страху піддаватися не можна.

Пінкас сказав, що я велика людина і що йому теж хотілось би досягнути чогось у житті. Дружина завжди в нього вірила. Вона вмерла кілька років тому від пухлини. І перед смертю сказала, немов хлопчиськові, який подає надії: «Ерні, ти зробиш у житті щось велике. Я вірю в тебе». — «Я занадто старий… Життя вже минуло». — «Ерні, пізно не буває ніколи. Поки ти не вмер, у тебе все попереду». Та все, на що спромігся Ерні після її смерті, це влаштувався підробляти в монберрівському супермаркеті, щоб оплатити рахунки за хіміотерапію й утримувати пам’ятник на цвинтарі.

— Я збираю візки, Маркусе. Ходжу по паркувальному майданчику, шукаю самотні, покинуті візки, беру їх, втішаю і ставлю до їхніх приятелів на стоянку, для наступних покупців. Візкам не загрожує самотність. Вони недовго бувають одинокі. Бо в всіх супермаркетах є такий собі Ерні, який збирає їх і повертає в сім’ю. Але хто ж потім прийде по самого Ерні, щоб повернути в родину його, скажи мені? Чому для візків у супермаркеті роблять більше, ніж для людей?

— Твоя правда. Що я можу зробити для тебе?

— Мені хочеться бути поміж тими, кому ти дякуватимеш у своїй книжці. На останній сторінці, як часто роблять письменники. Щоб там було моє ім’я. Найперше в переліку і — великими літерами. Адже я все-таки допоміг тобі збирати інформацію. Як гадаєш, можна таке зробити? Моя дружина пишалась би мною. Її чоловік доклав зусиль до величезного успіху Маркуса Ґольдмана, нової літературної зірки.

— Авжеж, — сказав я. — Неодмінно так і зроблю.

— Я читатиму їй твою книжку, Марку. Щодня буду сідати коло неї й читати їй твою книжку.

— Нашу книжку, Ерні. Нашу.

Раптом ми почули позаду кроки. То була Дженні.

— Я побачила на повороті твоє авто, — сказала вона.

Ми з Ерні всміхнулися її словам. Я підвівся, і Дженні по-материнському обняла мене. Потім глянула на дім і заплакала.

Того ж таки дня, по дорозі до Конкорда, я заїхав до Гаррі в мотель «Морський берег». Він стояв біля дверей свого номера, голий до пояса, і відпрацьовував боксерські удари. Він дуже змінився. Угледівши мене, запропонував:

— Побоксуймо, Маркусе.

— Мені треба з вами побалакати.

— Ото й побалакаємо.

Я простягнув йому бляшанку «На згадку про Рокленд, Мен», що знайшов у руїнах його домівки.

— Ось, повертаю вам. Був у Гусячій бухті. В домі повнісінько ваших речей… Чом би вам їх не забрати?

— А нащо мені там щось забирати?

— На згадку…

Він скривився.

— Від згадок сама журба, Маркусе. Оце побачив цю бляшанку, й мені хочеться заплакати.

Він узяв її й притулив до грудей.

— Коли вона зникла, — сказав він, — я не брав участі в пошуках… Знаєте, що я робив?

— Ні.

— Я чекав, Маркусе. Я чекав на неї. Якби я шукав, то це означало б, що її вже немає. Тому я чекав, я був певен, що вона до мене повернеться. Не сумнівався, що одного чудового дня вона до мене прийде. І хотів, щоб того дня вона пишалася мною. Я тридцять три роки готувався до її повернення! Тридцять три роки! Щодня купував для неї квіти і шоколад. Я знав, що, крім неї, нікого не кохатиму; кохання, Маркусе, буває раз у житті! Якщо ви не вірите мені, то ще не кохали. Вечорами я чекав її, сидячи на тахті, казав собі, що вона з’явиться несподівано, як ото завше робила. Коли я їздив країною з лекціями, то завжди залишав у дверях записку: «Читаю лекції в Сієтлі. Буду найближчого вівторка». На