Коло смерті - Кріс Тведт

Я пояснив, що мене цікавить.

А тоді замислився, чи зуміє Петер виконати моє прохання. Голос його в телефонній слухавці звучав слабенько і віддалено, ніби він перебував десь на крайньому форпості світу. Мабуть, так воно й було.

— Так, — промовив я, але так тихо, що довелося повторити голосніше.

Губи, щоки, усе обличчя здавалися занімілими й, на диво, штивними. Я потер лице обома долонями. Суддя кинула на мене здивований погляд. Вона саме запитала, чи відомо мені, що я, хоч і приводився до присяги говорити правду і тільки правду, повинен давати правдиві свідчення.

Після кількох вступних запитань, на які переважно відповів заперечно, вона втратила до мене інтерес.

— Мабуть, ліпше вам, хто знає фактаж, почати звідси, пане прокуроре, — мовила вона.

Ульв Ґарман згідно кивнув, випростався на стільці. Вигляд він мав, як завжди в суді. Білосніжні манжети, що визирали з-під мантії. Чорні, начищені черевики. Темно-синя краватка. Густа, чорна шевелюра лише з натяком на сивину на скронях попри те, що ми були з ним приблизно одного віку. Цікаво, фарбує він волосся чи що?

— Повернімося на півроку в минуле, пане Бренне, — почав він, і пішло…

Спершу Ґарман запитав про Грека, потім про Ґустава Німана й Ґерд Ґарсгол. Поволі й методично, він змальовував картину справи, дотичних до справи осіб та канву подій. Він був скрупульозний, він був точний у формулюваннях. Я достатньо надивився на нього у судах, щоб знати — за незворушним на позір фасадом ховався грізний розум. Тож поводився обережно, може, занадто обережно. Я й сам відчував, що мої відповіді звучали стримано, а голос трохи неприродно. Я крадькома зиркнув на Рюне Сейма, помітив його не дуже вдоволену міну. Під час короткої перерви Рюне попросив мене розслабитися. Я кивнув, але нічого не сказав. Після перерви мова велася про Мортена Олешера.

— Ви раніше знали Олешера, пане Бренне?

— Якось представляв на суді байкерський клуб, членом якого він був. Але, почувши знову це ім'я, не зміг собі пригадати людини.

— Скільки членів у цьому клубі?

Я звів угору плечі, розвів руками.

— Не пригадую, навряд чи й знав коли-небудь.

— За моїми джерелами в поліції, близько п'ятнадцяти. Може таке бути?

— Цілком. Я вже казав, що не знаю.

— І ви не пригадуєте Мортена Олешера?

— Як фігуранта тієї справи — ні.

— Він бував у вашій фірмі?

Я трохи завагався.

— Не знаю. Тобто, не пригадую, але в моїх нотатках, у старій теці з матеріалами тієї справи, він значиться, отже, бував.

— Ага! І скільки ж разів?

— Три, здається.

— Так зазначено і в документах. Тричі він там побував. Хто іще з клубу приходив на ваші зустрічі?

— Четверо, наскільки пам'ятаю.

— Це теж збігається з записами. Четверо… Одні й ті ж п'ятеро осіб були присутні на трьох зустрічах з вами.

— Очевидно, так.

— Однак Олешера ви не пригадуєте?

— Ні.

— Ви зустрічалися або ж розмовляли з ним навесні чи на початку літа цього року?

— Ні.

— Впевнені?

— Абсолютно.

Ґарман задоволено просіяв, і я знав, чому. Саме така моя відповідь була йому потрібна, щоб виставити мене брехуном. Спершу він виклав переді мною роздруківку моїх телефонних розмов, яка свідчила, що Мортен Олешер телефонував мені. Потім перейшов до зустрічі, яка нібито відбулася у святіванський вечір, і докладного опису Олішером мого одягу того дня. Я йорзався на стільці, прів і відповідав здебільшого «Ні!» або «Не знаю!»

Судді запопадливо стенографували допит. Єва Ґрангейм дивилася на мене, звівши вгору брови, ніби дивувалася, чи це все, на що я здатний, я — з таким великим адвокатським досвідом. Та я не мав вибору, не міг відповідати інакше. Надто пізно було конструювати пояснення. Захиститися я тепер міг лише правдою.

Ґарман тягнув кота за хвіст, скільки міг. І саме слушної миті, коли суддя почала виявляти перші, ледве помітні ознаки нетерплячості, він згорнув перед собою теку з документами, даючи зрозуміти, що вже закінчує допитування.

— А на завершення, пане Бренне, скажіть мені ще одне. Навіщо Мортенові Олешерові зводити на вас наклеп, якщо це неправда?

— Не знаю. Можливо, щоб…

— Щоб — що?

Я зам'явся.

— Можливо, щоб приховати справжню причину.

— Ага! Але, якщо все так, як ви кажете, то мала б бути попередня змова, хіба ні? І оці телефонні дзвінки, описи вашого одягу не випадковість?

— Звісно. Усе мало б