Пливе човен - води повен - Олег Говда
Семен витяг у турка з-за пояса ключ і шкатулку. Гаман, важкий навіть з вигляду, потримав у руці, подумав і засунув назад. Мовляв, дивись, які ми чесні — нам чужого не треба. Але і свого за «так» не віддамо.
— Ну, тоді поясни, що це за штуковина така, що ти за неї вбити готовий... Ворон — за великі гроші продати збирався... А тепер виявляється, що воно нікому не треба... Хіба так буває? Ключ же щось відкриває, вірно? Скриню, двері... І що? Там порожньо всередині? Зовсім нічого цінного? Василю, тобі не смішно? Бо я вже регочу... тіпун мені на язик.
Говорячи все це, керманич крутив заповітним ключем перед очима турка, немов дражнився. Як посмикують вудкою, коли щуку на блешню ловлять. І хижак не втримався, заковтнув наживку.
— Ні, ні... Клянуся головою пророка Магомета. Цей ключ дійсно дуже цінний… Але тільки для того, хто знає, що він відкриває! Для інших — це лише шматок бронзи.
— Правда? — Тіпун переглянувся з Полупудом. — Гм... Це міняє справу. Тоді давай так... Ти говориш нам, де знаходяться ті потаємні двері чи скриня, а ми — залишимо тобі життя.
— Стривайте, друзі... — я теж вирішив взяти участь у розмові. Тим паче, що якраз підійшла пора для моєї, заздалегідь умовленої репліки. — А звідки нам знати, що купець не обдурить? Я би, в такій ситуації, назвав будинок у будь-якому місті, аби лиш подалі звідси, і все... Їдьте до Кракова чи Стамбула і шукайте.
— Гм… слушно... — погодився Полупуд. — Молодець, Петро. Що ти на це, Хасан-ага?
— Нічого не вийде... — насупився турок, який, схоже, обдумував саме такий варіант. — Я міг би збрехати, як правильно зауважив цей не по роках мудрий юнак, але не стану.
— Розумно, — схвалив Полупуд, попутно тріснувши кулаком по потилиці одного зі слуг, що саме заворушився. — Немає такої людини, що змогла б витримати вдумливі тортури. Правда і щирість — кращий спосіб зберегти здоров'я до старості. Якщо дожити вдасться.
Турок неспокійно засовгався. Поводив по стінах очима, але козаки чекали пояснення, тож неохоче продовжив:
— Я не стану брехати лише тому, що сам нічого не знаю. Ключ мені доручив купити Ахмет Салах ібн Керім. Велика людина в Стамбулі. Довірена особа і права рука великого візира. Тільки він знає справжню ціну цієї речі. Але його не кожен правовірний може побачити, а вам — гяурам, так і зовсім ніколи з ним не зустрітися. Хіба тільки на ешафоті. Тож, знання це для вас марне. Тому, повторюю: за ключ вам ніхто, крім мене не заплатить. Давайте заспокоїмося, забудемо колишні чвари і повернемося до торгу. Я — погарячкував, ви — відповіли. Ну, і квити... Згода? Ми ж не діти... Можемо домовиться так, щоб усі залишилися задоволеними. І як знати, може ще станемо в пригоді один одному...
В голосі шпигуна чулися торжествуючі нотки. Мовляв, от як я загнув. Думали — спіймали? А дзуськи! Це я вас за горло тримаю. І нікуди не дінетеся. Погоджуйтеся, поки не передумав.
Турок так захопився своєю значимістю, що забув про найпростіший вирішенні питання. Про яке я тут же не забув йому нагадати. Щоб знав, сволота, як людям руки викручувати.
Підійшов і абсолютно безцеремонно понишпорив у купця за поясом. А чого, я людина проста, не шляхетної крові, Пажеського корпусу не закінчував... Потім, не погидував, засунув руку і за пазуху. Результат — два гаманця досить важких і один медальйон. Дивна, до слова, штука для турка. Кільця, браслети, сережки, хоч у носі — цілком поширені прикраси, а от медальйони із зображенням — зовсім не з тієї опери. Не в'яжеться з мусульманськими традиціями. Зрештою, не більше, ніж відправка таємного послання кошовому запорожців.
Пояснювати Хасану, що означають мої маніпуляції, не довелося — сам зрозумів. Навіщо нам торгуватися або шукати покупця на проблемний товар, якщо ми можемо просто пограбувати його. А сам ключик викинути від гріха подалі.
— Ви ж сказали, що не розбійники?! Що хочете тільки своє отримати! — закричав турок, вкрай засмутившись, навіть не розуміючи, наскільки безглуздо звучать його слова в цій ситуації. — Це… це підло!
— Пізно, мила... Треба було поділ притримувати до того, як тебе приголубили... — чомусь мені здалося доречним саме таке порівняння. Судячи з гучного реготу — жарт оцінили і козаки. А оцінивши, згадали про нашу супутницю.
— Не зрозумів? — Тіпун подивився на все ще відчинені двері. — А Олеся де? Полупуд, ти дівчисько не зустрічав, коли до нас йшов? Її десь там тримати мали.
— Ні, — хитнув головою Василь. — Я всі кімнати оглянув, коли слуг в’язав. Рівно шість. А дівчат між ними не було. Ні нашої, ні будь-якої іншої...
