Пливе човен - води повен - Олег Говда

Хасан Ібрагім ібн Дауд почухав дбайливо підстрижену борідку.

— А ну, встань навшпиньки. Зніму з гака. Розв'язувати, поки, не буду. І давай без дурниць, Тіпуне. А то на цьому наша розмова і закінчиться.

«Не зрозумів? А я? А мене?!»

Думки трансформувалися в мукання і привернули увагу Тіпуна.

— Хлопця теж зніми, — попросив Семен, демонстративно смирно сідаючи під стіною. — Чого даремно мучити? Вже кому-кому, а йому і зовсім нічого невідомо. Одна вина — пощастило вціліти разом зі мною в ту страшну ніч, коли байдак затонув. От я і вирішив при собі його тримати. Скласти наші удачі разом. Та, схоже, у обох запас везіння скінчився.

Турок, підійшов до мене і допоміг зняти руки з гака. Для цього довелося добряче потягнутися, і я знову не стримав стогону.

Зараза! Боляче як… Ніколи не думав, що така проста штука може завдавати настільки сильні муки. Тепер зрозуміло, чому середньовічні кати так полюбляли дибу. І справді, не треба ні вогню, ні кліщів, досить повисіти ось таким чином пару годин. Відразу язик розв'яжеться. А ще — по таких процедурах і зв’язувати не треба. Не знаю, як Семен, а я точно не боєздатний. Хіба що штовхнути або підніжку зробити.

— Так ось... коли побачив з вами Марильку... яку сам же і посилав до... — турок запнувся. — Втім, це не має значення. Загалом, ніде, крім як на Січі ви її зустріти не могли. А раз так — то і самі звідти йдете. Скажеш, не так?

— І так, і ні... — знизав плечима Тіпун, злегка скривившись. — Тому що підвернулася вона нам не на Січі, але, брехати не стану, неподалік... Вірніше — то вона підібрала нас, коли ми з Петром пливли за течією. Назвалася Олесем.

— А ви... терті, биті — не здогадалися, що це перевдягнена дівка? — недовірливо хмикнув турок.

Керманич знизав плечима вдруге. Зовсім не типовий для нього жест, наскільки я вже встиг вивчити Семена. Схоже, козак під виглядом розмови розминав плечі. Я б і сам із задоволенням зробив те ж, але не хотів привертати уваги. Виявилося, вузол на мотузці не сильно затягнутий. Мабуть, у розрахунку, що в підвішеному стані людині все одно не звільнитися. Кисті заніміють і пальці втратять чутливість. Не те що вузли розв’язувати, самі себе відчувати перестануть.

— Чому не здогадалися? — третій порух плечима. — Здогадалися... тіпун мені на язик. Тільки не відразу... Ти зрозумій, Хасан-ага, ми ж не на ярмарковій площі зустрілися, а після того, як самі дивом вижили. І знайшовши такого ж... ледве живого бідолаху, не стали лізти в душу з розпитуваннями. Звела доля, дала човен — то й добре. Нам же не під вінець йти і дітей разом, не хрестити, а лиш до найближчого міста дістатися...

Купець не перебивав і навіть кивнув кілька разів, погоджуючись з козаком, мовляв, так-так, схоже на правду.

— Але маєш рацію. Таємниця сама відкрилася через день... Бо коли люди довший час знаходяться в одному човні, природа своє бере... тіпун мені на язик. Дівчина довго терпіла, все натякала, що непогано було б до берега пристати... Ноги розім'яти, біля багаття погрітися... Але ми не погоджувалися, а прямо сказати і на своєму настояти вона не наважувалася. Але, прийшов кінець терпінню. Не витримала... Розповіла, що вона не Олесь, а — Олеся. Що сирота і втікає від козаків, які стратити її хотіли. Тому і переодяглася хлопцем. Так воно зручніше в дорозі. Вірно кажу, Петре?

Користуючись моментом, я теж знизав плечима і кивнув. Заодно, сів зручніше.

— Ось... — продовжив Тіпун. — Ну, а нам яка різниця: хто, від кого і куди біжить? Як і те, що вона дівка. Втомилися і зголоднілі так, що не до дурничок. А потім я подумав, що не спроста Господь звів нас, і тепер ми повинні триматися один одного. Адже і у нас з Петром нікого на цілому світі немає... А біда — вона, Хасан-ага, знаєш, надійніше ніж застілля людей об'єднує. Ось і вся байка... Що знаю — розповів. Про інше, ти більше мого відаєш... якщо іншим ім'ям її називаєш, а вона — не перечить.

— Гм... Складно говориш, — почухав підборіддя турок. — Що ж... Гаразд... Стривайте. Піду, Марильку розпитаю. Якщо підтвердить розповідь — повернемося до бесіди. Не ображу... Навіть, за кривду і образу гідності трохи докину. Не шкода. Але якщо…

Турок не договорив, а лиш виразно чиркнув долонею по горлу. Сектим башка, мовляв. А по-нашому: «бритвою по горлу і в криницю».

— Мені запитати можна? — зупинив його Семен. Козак перед цим пару раз крадькома глянув на вікно, і я подумав, що він спеціально затримує Хасана в кімнаті.

— Про що?

— Олеся... гм, Марися... розповідала нам, що її до козаків посилав купець з Кафи. Якуб-ага… Що купив на невільничому ринку не тільки її саму, а й молодших сестер. Теж брехала, щоб розжалобити, чи правду сказала?

Почувши запитання керманича, турок підібрався, хижо вишкірився і навіть мимоволі поклав руку на оголовок кинджала.

— А що ще вона вам казала? Навіщо той купець її на Січ посилав, теж розповіла?

«Он воно що! Як же я відразу не здогадався? Якщо наш «кожум’яка» і той купець — один і той чоловік, то виходить... Виходить, що агент османської дефтерхани працює, як мінімум, на два боки. Вашим, так би мовити, і нашим... І як кожен подвійний агент абсолютно не горить бажанням, щоб про це комусь стало відомо. Тим паче, туркам. Чортів Тіпун! Щоб у тебе й справді тіпун на язиці вискочив! Викрутилися, називається! Ось тепер нам точно капут… і до ворожки не ходити!»