Пливе човен - води повен - Олег Говда

А далі все відбулося як у сповільненій зйомці...

Коли Полупуд зігнувся досить низько, Хасан з силою опустив на потилицю козака вазу. Потилиця виявилася твердішою і зіткнення витримала, на відміну від вази, що з тріском розвалилася на друзки. Але і для запорожця удар не минув безслідно. Василь впав на одне коліно і замотав головою...

Хасан негайно схопив з полиці другу вазу і запустив нею в мене. При цьому, він, мабуть, рушив потайний важіль, тому що вся шафа, на вигляд неймовірно громіздка і важка, беззвучно ковзнула вбік, відкриваючи отвір у стіні.

Не гаючи жодної миті, навіть на те, щоб копнути козака, купець метнувся в той отвір і пропав з очей, а шафа, в ту ж хвилину вернулася на місце, загороджуючи потайний хід.

Секунди три не більше... минуло з тієї миті, як печатка випала з глечика і — ось такий несподіваний фінал.

— Стій! — закричав невідомо кому Тіпун і кинувся до шафи, намагаючись якщо не зрушити її з місця, то хоча б видерти полицю. Але, та була збита міцно. Без сокири не розібрати.

— Собака... задушу... — отямився Полупуд і приєднався до товариша.

Тепер справа пішла. Навряд чи рукам Василя могло протистояти будь-що, крім цільного шматка заліза. Та й то, якщо згадати, як легко козак зламав кайдани... Шафа упиралася, тріщала, але піддавалася.

— Так заспокойтеся, ви! — довелося гримнути на обох. Напевно, перший і останній раз в житті. Таким поглядом обдарували мене запорожці, що я навіть позадкував. — Не потрібен турок нам більше. Нехай втікає... Баба з воза — коням легше.

— Чому не потрібен? — насупив брови Полупуд. — Дуже навіть потрібен... На одну ногу наступлю, за другу сіпну і роздеру, як жабу.

— Він же варту покличе... тіпун мені на язик, — Схоже, Семен сприймав мене серйозніше, ніж Василь.

— Листи... — я показав обидва аркуші. — Печатка... — нарешті підняв з підлоги предмет, який випав з вази. На щастя, ним дійсно виявилася печатка. Навряд чи так і було задумано, лише збіг обставин... його величність випадок. Бо на втечу Хасан зважився в останній момент.

— Це все, що нам потрібно. Ім'я людини в Стамбулі, ми знаємо. А це — наш пропуск в Туреччину і гарантія, що Хасан буде мовчати.

— Думаєш? — Полупуд не хотів так просто здаватися. — Мені він здався більш рішучим.

— Згоден... — поправка козака була доречною. — Я теж думаю, що просто так він нас у спокої не залишить і погоню організує. Тим паче, що думає, ніби знає, де нас шукати. Але це вже лише його удача проти нашої. І ми просто маємо бути розумнішими за бусурмана...

Така відповідь козакам сподобалася. Вони навіть вуса пригладили. Мовляв, це вже напевно. Куди голомозому із такими лицарями рівнятися.

 — Ну, тоді, ходімо. Не варто затримуватися...

— Стривайте ...

Ось кого не очікував, хоча і дуже хотів побачити, так це нашу пропажу.

Олеся-Марися стояла на порозі кімнати, трохи захекана від швидкого бігу.

— О, давно не бачилися... тіпун мені на язик. Де пропадала... ясновельможна панночка? Чи як тепер до тебе звертатися?

— Потім посваримося... — відмахнулася дівчина. — Якщо час буде. Не впевнена, але, здається, будинок оточений людьми Чорноти.

— Не впевнена, що оточений... чи — не знаєш «ким»? — уточнив Полупуд.

Козак, незважаючи на обличчя не спотворене інтелектом, мислив надзвичайно раціонально.

— Ким... — кивнула Олеся. — Я нарахувала щонайменше п'ятьох. Всі при зброї. Зачаїлися і чекають... Треба уточнювати, кого?