Пливе човен - води повен - Олег Говда

Схід відпадав відразу — там не було нічого, крім ногайців. Таких же бусурман і людоловів, як і кримчаки. Тільки менш прив'язаних до землі. Так що на їх території зустріти людське житло не менш складно, ніж у Дикому Полі. Та й зустрівши — краще обійти стороною. Інакше — рабський нашийник для мене і браслети наложниці для Олесі гарантовані.

Захід... Там, звичайно ж, людей багато. Але, куди йти? До кого? Повертатися аж до рідного Олесиного Рогатина, що примостився поміж Львовом та Галичем? Подорож у тисячу верст… Без їжі, грошей, одягу... У дівчини навіть чоботи забрали. А вигрібати парою весел весь час проти течії. Не маючи карти і не знаючи, куди приведе черговий поворот річки?.. Безглуздо. І смертельно небезпечно. З однаковим успіхом можна перестріти як хороших людей, так і харцизів. Мені-то, нехай — всього лише вб'ють. А гарну дівчину таке пекло чекає, що краще мала б втонути.

Тож залишався тільки південь.

Так, там теж бусурмани. Зате все інше годиться. Течія сама донесе човен до міста. Сестрички Олесі в Кафі. І шукати втікачів у тому напрямку нікому й на гадку не спаде. З Криму на північ люди втікають не одну сотню літ, але не в зворотний бік. А ще — я добре пам'ятав, як ми добиралися від Дніпра до Січі. І був певний, що зможу повернутись на те саме місце, де притока вибігає до річки. Не гаючи час на пошуки дороги в лабіринті Великого Лугу.

Залишалося одна проблема — обминути дозор. Той, що зустрів нас з Полупудом.

Тому я і вибирав темну пору доби, — днем прослизнути не вийшло б, а обхідного шляху я не знав.

Козацька фортеця залишилася по ліву руку темним, приземистим пагорбом. А ось і перша, якщо рахувати від острова, віха... Від віхи наліво... Потім ще раз...

В очеретах забився стривожений кимось або чимось птах, а у мене аж волосся стало дибки.

«А бодай тобі... Так і посивіти недовго. Або інфаркт заробити...»

— Я злізу у воду і буду направляти човен. Ти — лягай на дно і замри. Що б не почула. Тебе немає... Навіть, якщо стріляти почнуть!

— Може, я теж, з тобою? — запропонувала дівчина, злякано хапаючи мене за руки.

— Не вигадуй. Штовхати човен я один можу. А якщо нас помітять, то без різниці, де ти будеш. То навіщо мокнути двом? І потім, я впевнений, в наш бік сторожа навіть не подивиться. Вони ж вхід, а не вихід охороняють.

З цим Олеся погодилася. А я, насправді, ще одне діло мав. Тож, як тільки занурився у воду, забурмотів стиха:

— Царівно-жабо, водяник, русалки, кікімора… і всі, хто тут живе — прошу вас, не заважайте. Дозвольте втекти непомітно.

— Дівку нам залиш і йди собі… — хихикнув хтось неподалік, хрипким баском, невидимий у нічній темряві.

— Ага… — захихотіли з іншого боку, наче дівочі голоси.

— А ви не обнагліли часом? — обурився я, не сподіваючись почути щось подібне. Досі нежить поводила себе цілком інакше, може, і не надто приязно, але і не виказуючи ворожості.

— Ми у своєму праві… — насмішкувато відказав чоловічий голос. — Ти просиш, ми ціну назначаємо… Усе справедливо.

— Справедливо, значить…

Ну, ну… Знайшла темнота середньовічна з ким тягатися.

— Добре… Тоді, скажіть, у що ціните десять бочок свяченої води? Бо я саме маю замір її у вашу водойму вилити… А ще — срібний хрест… точно не скажу, пудів на десять… хочу десь тут заховати. Років на триста-чотириста… Поки срібло в ціні не зросте.

— Свячену воду?.. Срібло?.. — зашелестіло тривожним шепотом плесо і очерети. — Ні, ні… Нам не треба. Ми того не купуємо…

— Що значить, не купуємо? — ледве стримуючи сміх і голос, щоб не почула Олеся, пробурмотів я, майже занурюючи губи у воду. — Мені що, назад усе перти? Самому? Е, ні… Забираєте помічницю — приймайте і крам…

— Та то болотний пожартував… — знову жіночі голоси. — Навіщо нам твоя краля. У нас тут своїх досить. Ще й тобі можемо дати. Вибирай…

В ту ж мить навколо човна аж завирувало від русалок. Щоправда, судячи по Олесі і непорушній водяній гладі, танок струнких молочно-білих тіл бачив лише я.

— Яка краса! — визнав щиро, не в змозі відвести очей від звабливих принад. Не дівчата — а мрія. А що хвіст нижче колін, то вже не суттєві дрібниці. — З превеликою радістю. А хоч і десяток… Котра готова зі мною на сушу вибратися і степом пішки миль сто пройти — підпливай ближче, будемо знайомитися.

— Пішки?.. Степом?.. Під палючим сонцем?.. — русалки щезли так миттєво, наче і не було поряд жодної. — Бувай, козаче… Пливи далі… Нам не по дорозі.

— Шкода…

Нежить мовчала. Лиш очерет шелестів.

— Гей, Устиме! — пролунав натомість інший голос. — Що це там на воді темніє? Не човен, часом?

— Схоже... — відповіли з висоти. Значить, другий сидів на дереві. Добре, що Олесю я свиткою прикрив.

— Давай піймаємо.

— Нащо? — не погодився Устим.

— А як там хто ховається? Ворог якийсь?.. Давай, я хоч жахну по ньому з мушкета?

Від такої пропозиції, у мене аж дрижаки по спині побігли. На щастя, другий був мудріший.