Танці під дощем. Назустріч світанку - Віка Лукашук

Ноги хутко забігли до кімнати, зачинивши зі скреготом двері. Лікар з матір'ю почали стукати, аби Агата відчинила, але вона не слухала. 

Натомість поглянула у вікно. За ним гралася ліченими вогниками через ліхтар місячна ніч. В цю мить вона здавалась все більш привабливою. Такою оманливою та… 

Відчинивши вікно, Агата хутко сплигнула на м'яку від дощу землю. Лило як із відра, але це зовсім не лякало мале дівча. 

—Агато, відчини негайно! Агато! – гукала мати, та дівчинці вже було якось байдуже. 

В цю мить при світлі ліхтаря вона зустрілась з очима Лавра. Вони були ніби порожніми, але все одно випромінювали світло. Його волосся хвильками спадало на лоба, а шкіра здавалась блідою. Синці ще більш потемніли, та усмішка не зникала з його очей. 

В той день Агата сильно намокла. Вона довго хворіла, але невдовзі все ж вилікувалась. Наче за помахом палички зник потворний біль та погані думки. Дощ покинув Бріджертаун, і на його місці засяяло сонце. Лавра більше не бачила. Тож одного дня вирішила піти прогулятися.

 Тоді легенький вітерець лоскотав щічки, і було так добре! Наче у казці. Проходячи повз старих бабусь, Агата почула розмову. І вона ще більше здивувала її, викликавши сльози.

—А пам'ятаєш того хлопця? Лаврентієм, здається, звали. Дивний хлопак! Хворів сильно, а одного разу прийшов увесь мокрий в тяжку зливу. 

—І що з ним трапилось? – спитала друга. 

—А що-що? Помер він! Ще й один помирав… Нікого не мав, окрім сусідки, яка доглядала його. Тільки ім'я якесь увесь час повторював. Чи то Анна, чи то Агата… Не пам'ятаю! 

—Невже…, – тихо прошепотіла до себе Агата, зникнувши за деревами та кущами ожини. 

Вона крокувала довгою вулицею. Тоді лив дощ. Сильний дощ. Люди кудись спішили, а ця молода панянка зовсім не поспішала додому. Її очі випромінювали тепло та… сяйво. Вона сяяла мов зірка, бо її запалив чужий вогник надії. 

Хоч й Лавр знав, що помирає, але все одно вирішив допомогти повірити в життя Агаті. Саме це він і хотів зробити перед смертю, зацікавивши її своєю дивиною. Тому й почав навіть Шекспіра читати! За що сусідка, звичайно, неабияк здивувалась. 

Ноги потроху повторювали кроки. Руки немов крила птаха легенько підіймалися за кожним поривом вітру. З очей текли сльози, але в цей день їх не побачив ніхто. Ніхто з тих байдужих до всього осіб, звісно. Тільки молодий хлопчик з дивними очима та чи то темними, чи то рудими штанями приєднався до цього танцю. 

Вони танцювали удвох. Вони не потребували більше нікого. Тільки ти і музика. Тільки ти і сяйво всередині. 

Та, яка мала померти та той, хто завжди житиме в серці аж до кінця усього життя… 

Любі читачі! 

Дякую, що прочитали цю дивну історію про важливе… Пам'ятайте, ми маємо іти до своєї цілі навіть тоді, коли впали, навіть тоді, коли помираємо. Помираємо не фізично, а в думках. Радійте та діліться цим сяйвом з іншими, хто вже не здатен горіти. І завжди… завжди будьте собою. 

Завжди на зв'язочку ♥️ 

Просто Віка 

Кінець