Танці під дощем. Назустріч світанку - Віка Лукашук
—Якось дивно ти говориш, юний поете! – сказала дівчина, схиливши голову набік.
—Це не я, це Шекспір! Справжній митець!
—Не люблю книжки, – показавши невдоволення, відповіла Агата. — Я Агата, до речі.
—Лаврентій, – ще дужче почервонівши, додав незнайомець. Напевно, йому не припало до душі власне ім'я. — Можна просто – Лавр, – закліпавши очима, сказав хлопець.
—Добренько, Лавр, то ти, виходить, любиш читати? – поглянувши на землю, спитала дівчинка.
—Так! – радісно вигукнув хлопчик.
—А мені щось почитаєш зі свого Шекспіра? Познайомиш з цим дядьком? – соромлячись свого питання, відвела очі вбік.
Вітерець легенько колихав дерева. За вікном чулася гучна бесіда щодо віршів та їхнього значення. А на кухні все так пащіло свіжими стравами! Міс Сара на цей раз була впевнена на всі сто з чимось відсотків, що мала Агата неодмінно зголодніє та з'їсть купу їжі!
Так і сталося. Доїдаючи суп з рибою дівча аж постукало ложкою по порожній склянці, ніби говорячи тост. В цей момент вона виглядала серйозною, чим і здивувала маму та господарку.
—Від цього часу я призначаю міс Сару званням найкращої кухарки в усьому Всесвіті! Хто ж проти, нехай підніме руку та піде зі мною на дуель! – вигукнула задоволена Агата. Проведений час з Лавром не пішов коту під хвіст, і це ще дужче тішило малу дівчину.
—О, міс! Хто я, щоб сперечатись з вами? Тому прийму кийки я із кийками та це звання собі я заберу! – приховуючи сміх, відповіла міс Сара.
«Треба буде з міс Сарою також вірші почитати», – наостанок подумала до себе здивована Агата.
Останні дні міс Сміт молодша все частіше навідувалась до свого нового приятеля. Вони зустрічалися спочатку біля оселі самої Агати, але через деякий час почали ходити все далі, і далі. І так одного дня опинилися біля невеличкого кришталевого озерця.
Узагалі Бріджертаун славився саме цим озером через його прозору, немов кришталь воду. Тож сюди частенько навідувались люди з різних домівок, аби набрати такої рідини. Ходило навіть повір'я, що вода з цього джерела має лікувальні властивості! Хоча от Агата в це аж ніяк не вірила. Але от Лаврентій був іншої думки:
—Я кожен день сюди ходжу. І диви, який став! – з гордістю показав на себе рукою.
Дівчинка посміхнулась, але тільки зараз помітила невеличкі зміни в зовнішності хлопчика. Щічки потроху ставали меншими, під очима з'явилися дивні синці, чи то від безсоння, чи від чогось іншого. А руки навіть в саму сильну спеку ховав за довгими рукавами сорочки. Тільки усмішка і досі сяяла на його лиці. Це ніколи не було змінним.
—Лавр, я…, – почала Агата, але враз спинилась, не знаючи якої реакції чекати від товариша. — Навіть не знаю як сказати…
—Найкраще — прямо і просто сказане слово, – посміхнувшись, відповів хлопчик.
—Шекспір? – закотивши очі, спитала Агата. Хоча вона вже майже не приховувала, що цей милий дядько їй починає подобатись. — Лавр, ти мені дуже дорогий, і тому я…
Але товариш, не дочекавшись продовження, сказав, ніби боючись почути слів дівчинки:
—Ти теж моя найкраща подружка у світі!
—Лавр! – роздратовано вигукнула Агата, тупнувши ногою об м'яку землю. — Я маю тобі дещо сказати важливе! Досить цих ігор та смішинок… Зараз вони зовсім не варті нашої уваги, – опустивши очі, дівча прикусило нижню губу, все більше не знаючи з чого й почати.
—Бачу, це тебе сильно турбує? – запитав Лавр, підходячи ближче.
—Так, друже, я маю тобі щось розповісти…, – і вона розповіла. Розповіла про батька, його швидку смерть. Потім про себе та те, що, можливо, не доживе і до зими. А далі до її очей прилинули ще й сльози. Гіркі та повні суму. І вона сказала. Сказала те, що не очікувала почути від себе. — Лавр, я… не хочу помирати. Якщо це трапиться, то втрачу такого друга, як ти. Втрачу смачні сніданки та вечері. Втрачу… все…
Голова нахилилася нижче, наче ховаючи ті сліди від суму та жахи до життя. Жахи, що тримає нас на ногах, не даючи впасти. І тут у воді промайнув пуголовок. За ним з'явилися ще та ще, а невдовзі всі зникли за сусіднім камінцем, погрузившись в озерце.
—Ти не помреш, – тихо відповів Лавр, та в його голосі залишалося тремтіння, а, може, й страх.
Тож дітлахи пішли додому. Сонечко вже не здавалось таким приємним, а легенький вітерець просто мовчав, зовсім не намагаючись заспівати мелодійної пісні душі, переданої вихором з сусіднього лісу.
Усі інші дні до Агати навідувались страшенно погані думки щодо її смерті. Вона вже остаточно знала, що не хоче цього, але окрім вірити нічого не залишалося. Лаврентій не стукав у вікно, його цілими днями не було на вулиці, а тому дівча зовсім огорнула туга за минулим товаришем.
Через тиждень після зникнення друга Агата зовсім перестала їсти. Вона цілими годинами дивилася у дощове вікно, шукаючи очима того життєрадісного Лавра, але не знаходила. Тому сум не відпускав доти, доки…
—Нам варто заморити черв'ячка, міс Сміт, – сказав одного разу лікар Рейлі, стоячи під самими дверима. На його голові красувався каптур, адже повинен був їхати з іншого містечка у Бріджертаун, аби лікувати різних людей. Передусім і Агату теж. А злива на вулиці страшенна! Тож без каптура не обійтися.
—Що ви маєте на увазі? – не зрозуміла міс Сміт. В руках вона тримала свічку, бо через часту грозу електрики не було. Віск почав текти, обпалюючи руки, але жінка майже не помічала цього через постійні хвилювання за доньку.
—Пам’ятаєте того хлопчика, з яким товаришувала ваша донька? Тож я маю на увазі знайти їй нового друга, і вона знов радітиме!
Не витримавши, Агата з усієї сили розчахнула двері та вигукнула, не приховуючи обурення:
—Як ви смієте?! Він мій товариш! Не маєте права так казати! Спочатку хотіли звабити мене красою життя, а тепер кажете забути вірного друга, мов іграшку викинути назавжди з думок?! Так?! – дівчинка заплакала. Вона не знала чому Лавр більше не приходить. Ще й цей клятий дощ цілими днями… Може, через нього? Може, хлопець боїться дощу? А якщо тоді…
