Пристрасть спотворює все - Юлія Міхаліна

— Людмило Михайлівно, а Ви давно працюєте в Рощина?

— Ще із часів Сергія Леонідовича, — обернувшись до Маргарити ухильно відповіла жінка.

— Тобто Ви знаєте Кирила з юності? — відклавши книгу на столик уточнила.

— Років із п’ятнадцяти приблизно, — зізналася Людмила Михайлівна. — Хочете дізнатися щось конкретне, Маргарито Андріївно?

— Я не знаю, — підхопившись зам’ялася дівчина. — Точніше… Ви не в курсі, чи є в Кирила хтось із близьких? Брати сестри? Матір? У Кирила є мати? Або… була? Можливо, Ви розповісте про його минуле? Коли Сергій Леонідович ще був живий.

— Дівчинко, — економка вмить змінилася в обличчі та похмуро застерегла, — я не в тому положенні, щоб знати такі подробиці життя Рощина.

— Але як же? — спантеличено хмурячись не вгамовувалася Марго.

У голові не вкладалося, як можна стільки часу жити в цьому середовищі та нічого не знати. Або знати, але бояться розповісти? Чому? Що такого було в минулому Кирила, про що краще не згадувати?

— Я вважаю, Вам варто поставити запитання безпосередньо Кирилу Сергійовичу, — немов до чогось прислухаючись жінка підняла вказівний палець:–- Ось, здається, і він. Вибачте, мені потрібно накривати на стіл.

З цим Людмила Михайлівна поспішно вийшла з вітальні, не даючи Маргариті часу на заперечення. І що заперечити? Економка права — особисті справи не варто обговорювати за спиною Кирила. Та от проблема — сумнівно, що він стане щось розповідати. Замкнуте коло якесь! Наче всі щось знають і мовчать. Хоча, мабуть, накручує себе даремно…

Відклавши плед на край дивану пройшла до вікна переконатися, що Рощин дійсно повернувся. Відсунувши гардину відразу помітила на під’їзній алеї величезний джип. Не встигла збагнути, що варто зустріти чоловіка, як із холу почувся шум, потім стукіт вхідних дверей і, нарешті, важкі кроки, що підтверджували наближення Кирила. Не зраджуючи власним звичкам він знову випередив її.

— Маргарито! — коли дівчина обернулася на гуркіт почувся незадоволений вигук чоловіка. — У мене для тебе новини!

У відповідь Одинцова підняла брову. Рощин, швидко перетинаючи відстань до журнального столика, з роздратованим виглядом жбурнув туди теку.

— Що це? — підходячи ближче байдуже уточнила Маргарита, кивнула в бік столу.

— Поглянь, що знайшов на цього твого… Чернишевського!

— Він не мій! — завмерши на місці випалила перш ніж зрозуміла, що знову одна згадка Олега вибивала з рівноваги.

Чомусь у цю мить здалося, що Кирило дізнався про все, що не спішила доповідати: про давнє знайомство із Чернишевським, про юнацьку дружбу, яка завжди була для обох чимось більшим — спорідненістю душ, про те, до чого все призвело. Навіть про вчорашню зустріч, попри заборону самого Рощина.

— Чого кіпішуєш? — пирхнув чоловік втомлено опускаючись на диван, — Між іншим, сказав. Звичайно, не твій. Він — прикре непорозуміння, що виникло в нас на шляху до головної мети. Знаєш, із цією інформацією його легко можна усунути, — посміхнувшись потягнувся до паперів.

— Що там? — ледь чутно уточнила Марго.

Вона боялась і слів Кирила, і того, що дізнається про Олега. Боялася остаточно розчаруватися. Вкотре допускати думку про можливу зраду з боку нечужої людини, виявилося, боляче.

Невже Олег настільки дурний, що без належного захисту поліз на рожен? Настільки ризикований, що не злякався Рощина, який піде на все заради досягнення своїх, у чомусь спільних із Маргаритою, цілей.

Одинцовій варто порадіти, що розвитку бізнесу Кирила навряд щось або хтось завадить. Але радісно не було. Було страшно. Знову страшно за Олега. Зовсім як тоді, на заводі, коли Чернишевський став мішенню для одного з бандитів. Схоже, Олег знову перетворитися в мішень, але тепер у ролі бандита виступить Кирило. Хіба що Чернишевський не такий простий, як здавалося, раз йому вдалося вижити в минулому.

— Ти подивися, — простягаючи теку запропонував Кирило, спостерігаючи за її реакцією, — цікава інформація.

Перевела погляд із Рощина на документи, невпевнено прийняла папери. Намагаючись не видати свого хвилювання і сподіваючись, що Кирило не помітить тремтіння руки, якою відкрила обкладинку. Відразу зачепилася за невелику чорно-білу фотографію Олега розміщену в кутку. Важко сказати про давність знімка, бо майже непомітні зміни в рисах обличчя, якщо порівнювати з минулим. Проте навряд фото нове: ще не відчувалося тієї впевненості в очах, яку запримітила тепер. Хоча ні, впевненість була. Не вистачало самовпевненості, почуття власної гідності та значущості своєї персони. Олег і раніше був впевненим у собі та власних силах, та, зазвичай, не хизувався цим. Раніше не було показухи. А зараз… Важко сказати, що зараз. Під час першої зустрічі проскакувало щось зневажливе. Учора біля річки Олег здавався майже таким, як колись.

— Як тобі? — поквапив Рощин, вириваючи з роздумів.

Труснувши головою, Маргарита пробіглася очима сторінкою, уривками вихоплюючи окремі фрази.

Олег В’ячеславович Чернишевський (Вовкодав, Фартовий). Дата народження: 14 січня 1977, 33 роки. Національність. Зріст. Вага. Статура. Особливі прикмети: татуювання вискаленої вовчої пащі на лівому передпліччі.